Читати книгу - "Спокутий гріх"

темна ніч. Небо сипало блискавками, дрижала від грому земля. Могутній вітер гнув до землі велетенські дерева. Селяни не пам’ятали такої стихії ні до, ні після того дня. Здавалося, Бог вирішив знищити все живе на землі. Ангели оплакували загублену душу.

Ганна мучилася, але народити не могла.

Минали години.

Сили покидали нещасну.

Повитуха розуміла, що нічим добрим це не закінчиться, і вдалася до останнього методу: видавила дитину рушником.

Яким же було її здивування, коли побачила, що це…

Хлопчик!!!

Такий бажаний!!! Такий очікуваний!!!

Він ще дихав. Слабо, правда, але подавав ознаки життя.

Мелана помила його, а коли сповивала… Від страху, аж побіліла.

У дитини на лівому плечі була родима пляма… У вигляді хреста…

Зрозуміла: то — Божий знак. Це маля повинно було жити.

За його душу дорого платитимуть багато невинних людей… Адже тяжкі гріхи змиваються кров’ю.

Через кілька хвилин хлопчик перестав дихати.

Ганна прожила ще пару днів. У неї не припинялася кровотеча. Вона гасла на очах.

Повитуха привела священика. Вважала, що перед лицем смерті породілля не витримає й таки покається. Що їй ще втрачати?

Але жінка вперто мовчала.

Так і пішла у вічність нерозкаяною…

Зізнаюся, коли почула цю історію від Ярослави — аж потерпла.

Грозу, що панувала того дня у селі, й до сьогодні згадують. Значить, розказане Ярославою могло бути правдою. Але, як людина сучасна — вирішила в усьому розібратися.

Невже я поховала власну дитину через гріхи матері? Ми живемо у двадцятому столітті. Хіба таке можливо? Як жінка військового, до церкви я не ходила й, по правді, у те, що там говорили — мало вірила.

Пішла у бібліотеку. Начиталася містичної літератури про мольфарів і ворожбиток. На душі стало ще важче. Переконалася: духовний світ таки існує.

Поговорила з Ярославою.

Дізналася, що стара ворожбитка померла. Але її донька Христина з достоїнством продовжує нечисту справу матері.

Не втягуючи чоловіка у свої підозри, вирішила за будь-яку ціну відвідати це місце.

Добралася туди, коли вже починало смеркати. Ледве віднайшла серед гір одиноку стару хату. Вона була якась похмура. Зверху поросла мохом, а під вікнами буяла папороть. Навколо — гробова тиша. На мить здалося, що там давно ніхто не живе. Тільки легенький жовтуватий одсвіт у віконці свідчив, що всередині хтось таки є. Я боязко зайшла. Відчула, як у ніс вдарило важким духом: тхнуло цвіллю й старістю. На столі легенько палахкотіла запалена свічка. В печі, мов живі, потріскували палаючі дрова. Поряд, на лавиці, сиділа жінка невизначеного віку. Вона явно нікого не чекала. Спокійно розчісувала довгу сиву косу. Червоний одсвіт вогню виявляв її лице. Гладенька шкіра з природним рум’янцем, пишні чорні вії, червоні, налиті губи, явно контрастували з не по роках посивілим волоссям. Дивними були тільки її магічні скляні очі, в яких вороже віддзеркалювався палаючий вогонь.

Досі не можу забути мурашок, що пробігли моїм тілом.

Я тихо привіталася. Ворожка відвела погляд від вогню й зупинила його на мені, наче проштрикнула наскрізь. На мить здалося, що я відчула фізичний біль.

— Що привело тебе? — спокійно запитала.

Але я не мала сили відповісти. Язик наче задеревів.

Тоді жінка запросила сісти. Знайшла якесь зілля. Запалила в мисці, потім загасила й, заплющивши незвичайні очі, глибоко вдихнула густий дим.

— Бачу грозу, — тривожно промовила, не розплющуючи очей. — Могутню. Смертоносну, — аж підняла руки, щоб показати. — Її боїться все живе. Ховається. Дитина не народжується. Намагається врятувати собі життя. Але марно. З Неба вже спустився Ангел смерті. Він оголив свій меч і чекає. Порятунку нема. На ньому — Божий знак. Ще хвилину — і все скінчиться, — важко дихаючи, розповідала. — Замовкне навіки, залишивши по собі лише тінь гріха. Гроза мине. Розсіються хмари. І блисне сонця промінь чорний! — раптом крикнула й скривилася, наче її всередині страшно заболіло. — Знову спуститься Ангел смерті! Тільки на цей раз в його руках не один, а два мечі!!! — на мить замовкла у трансі. — І знову — Божий знак, — тихо прошепотіла. — Наче веселка після потопу, — на її обличчі з’явилася тінь усмішки. — Все скінчилося. Гріх спокуто…

Ворожка важко розплющила очі.

Я сиділа ледь притомна.

Майже все, що почула — зрозуміла…

Вже хотіла встати, щоб піти, але вона зупинила.

— Дитина, яку носиш у собі, народиться здоровою, — дивлячись на мій живіт, промовила. — Це дівчинка. Бережи її, бо більше не зачнеш.

Тоді, від почутого, навколо все зацвіло. Я вмить забула про всі страхи. Відчувала лише безмежну радість від останніх новин.

Я вагітна!!! Народжу здорову дівчинку! Що ще потрібно для щастя?

Гріх спокуто, — думала я. — Ангел смерті приходив два рази. До мами й до мене. Ось і два мечі. Далі все буде гаразд.

Так я думала, поки ти, моя донечко Іринко, не народила мертвого хлопчика. Лише тоді усвідомила: помирають діти чоловічої статі. Виживають дівчатка. У тебе є Емілія. Бережи її. Вона — четверте покоління! Коли вийде заміж — розкажи, що знаєш.

Мені не стало духу зізнатися тобі при житті, тому пишу цього листа. Якщо ти його читаєш, Іриночко, значить мене вже немає серед живих.

Але є ти! І є твоя дитина!

Бережіться і моліться!

Пам’ятайте — гріх змиває щире каяття.

Шкода, що я так пізно це зрозуміла…

Твоя мама — Марія Білич».

Емілія дочитала листа.

Обличчя заливали сльози.

У голові — суцільна каша.

Руки й ноги тремтіли.

— Боже, який жах, — судорожно прикрила рота рукою. — Прабабуся… свідомо й повільно убивала… Господи… А бабуся Марія… Зрозуміла ворожку, — божевільно засміялася Емма. — Нічого ти