Читати книгу - "Замах (Щось краще за смерть)"

його батога. Вони коцюрбилися і увивалися біля його ніг, але ніяк не хотіли стрибнути через обтягнутий папером обруч, аж поки нарешті порвали його об голову приборкувача. Потім група танцівниць почала виконувати танець гула-гула, який мав рівно стільки спільного з Гаваями, як його коньяк з Францією. При тому освітленні танцівниці скидалися на розпливчасті негативи, а їхні очеретяні спіднички і гірлянди квітів світилися в темноті, що аж рябіло в очах.

А потім дали світло, і на сцену з мостиків обабіч вибігли дівчатка з балету, хоч слово «балет» тут можна було вжити хіба-що з явним перебільшенням. Дівчата задрібцювали ногами, штучно усміхнулися, ховаючи свої принади за великими повітряними кулями з рекламним написом клубу. Пофіглярувавши під такт музики, вони почали перекидатись кулями. Те, що таку негідь осмілились назвати номером, видалося Леонідові безсоромнішим, ніж те, що на танцівницях, крім сріблястих пов'язок на стегнах, нічого не було.

Не було видно, щоб у залі хтось веселився, довкола одні зосереджені, щоб не сказати, жовчні обличчя, немов би всіх дратувало те, як їх тут намагалися пошити в дурні, і думка про той рахунок, який доведеться за це заплатити. Леонідові здавалося, що всі відвідувачі сидять тут лише тому, що вважали все життя суцільним шахрайством і, можливо, воно їм обридло, так як і йому. Все обман, подумав він, і ті дівки теж. Поголені і напудрені, підфарбовані і розмальовані з застиглими усмішками на манекенових обличчях, так що людського від них мало що і залишилось. Варто було б якусь вибрати, але не так-то легко було зупинити на якійсь з них свій погляд. У тієї крихітної брюнетки, що стояла ближче до нього, було видно, що груди, як тільки вона опускала руки, вже починали звисати. Тому вона якомога довше тримала руки над головою, а коли треба було їх опустити, то випрямляла плечі, напружуючи м'язи або шустро ховаючись за повітряну кулю. І те, що вона намагалася свої обвислі груди приховати, зробило її в очах Леоніда принаймні живою людиною, вирізняючи її серед інших. Це були принаймні груди, а не селіконові м'ячі. І саме вони дали йому відчуття, що вона з плоті і крові, а не манекен. Наприкінці танцівниці, цмокаючи губами, почали кидати кулі до зали, проте лише поодинокі відвідувачі робили спроби їх упіймати, більшість же відбивала їх з понурим виразом або підривала їх, тицяючи в них цигарками.

— Настав час довершити наше діло, — сказав йому Борис. — Ми в цейтноті, — додав він.

І Леонід знову взявся за діло. Знову в його розпорядженні були десять днів, тільки цього разу вже без права повертатись, не виконавши завдання. Зарембу треба ліквідувати. Леонід допив коньяк, і його аж затіпало. Питво було мерзенним, проте він кивнув барменові, щоб той наповнив келих ще раз. Поруч з ним якийсь п'яний цілував розкішну фарбовану блондинку, що зносила його поцілунки, як мати, що терпить набридливу дитину. Коли той спинився, вона на мить відвернула голову, висунула язика і почала ліловими нігтями витягувати чи то волосину, чи то крихти тютюну, які опинились там під час цілування. Тоді вона окинула залу холодними, діловими очима і знову стражденно підкорилася домаганням п'яного молодика, який уже нічого не сприймав, хоч настирливо продовжував розпускати руки, вважаючи, очевидно, що хоч у такий спосіб має право отримати якесь задоволення.

Ось тобі і Захід, подумав Леонід. Аж нудить від нього... Зрештою, від Сходу мене теж нудить... Ні, хіба це правда? Там такого не побачиш. Там під розмаяними прапорами крокують назустріч майбуттю, майбуттю свободи, щастя та справедливості... Гарно сказано...Через кров і сльози. Пролитої крові і сліз ніколи не буває досить. Через кров Заремби і його, Леоніда Свободи, сльози...За твоє здоров'я, старий кретине.

Тим часом до зали увійшли танцівниці. Одягнуті у вечірні сукні, вони мали природніший вигляд. Вони підсідали до відвідувачів біля стійки бару або до столиків, за якими вони, очевидно, сиділи перед виступом, і тепер зривали компліменти. Леонід узяв келих і підійшов до маленької брюнетки, перш ніж його випередить хтось інший. Він розсівся біля неї і запитав, чи можна запропонувати випивку.

— Можна, — відповіла та, глянувши на нього, наче на принца своїх мрій, і замовила щось схоже на слабенький чай, але за ціною набагато дорожче. Він відрекомендувався як Петер і запитав, як її звати.

— Тамара, — відповіла вона, одразу зайшовши сміхом.

— Напевне, не так, — відпарирував він, — мабуть, Лізхен Мюллер.

На мить вона замислилась, вагаючись: думала, чи перед нею часом не шукач брутальних пригод.

— Це моє естрадне ім'я, — поважно пояснила вона.

— Гарне ім'я. Ім'я цариці... Насправді, — додав він, побачивши, що вона сприймає це як комплімент, — цариця Тамара царювала давним-давно тому у Грузії і там ще й сьогодні розповідають про її красу та мудрість. Як вона перемогла всіх своїх ворогів, як побудувала гарні палаци і якою була благочестивою. А ти знаєш, де знаходиться Грузія?

— Десь в Америці, — відповіла вона, намагаючись за чемною відповіддю приховати свою нудьгу.

— Так, там-таки є штат Джорджія, але справжня Грузія на Південному Кавказі.

— Ніколи не була сильна в географії.

Вона допила свій трунок і почала, стріляючи очима, шукати за кращим товариством.

— Ось там столик звільнився. Присядемо?

— Якщо замовиш шампанське, — погодилась вона, оцінюючи поглядом Леоніда.

КДБ цей вечір обійдеться дорого, подумав Леонід байдуже. Заграла музика, і Леонід запросив Тамару на танець. Принаймні не треба буде розмовляти, оскільки розмова аж ніяк не клеїлася. Танцювала вона зовсім автоматично, наче думаючи про те, якими шпалерами обклеїти кімнату, чи про шкарпетки, які ще треба поштопати. Щоб хоч якось зрушити справу з місця, він почав удавати, що захопився нею. А кельнер натомість поставив у відерце нову пляшку шампанського. Тепер Леонід уже не сумнівався, що ця ніч влетить йому в добру копійку, і він став Тамару розпитувати, коли вона закінчує роботу і чи може він її провести додому.

— Залежно від обставин, — кокетуючи, відповіла вона, — цілком можливо.

Він не