Читати книгу - "Коли курява спаде"

пухкою, мов легенька хмаринка на небі. Така церемонія відразу ж повернула живому будді відчуття власної вартості. Він сьорбнув маленький ковточок чаю і його аромат, затримавшись ненадовго на кінчику язика, гарячою хвилею покотився йому в живіт. Розпорядник запитав:

— Здається, насувається якась біда?

— Вже ось-ось насунеться.

— Однак туси не забажає про це слухати.

— Слухати чи ні — то його справа. Однак якщо я не скажу, то, по-перше, нащадки мене засміють, адже вийде, що я навіть значну подію не розумів. По-друге, допоки в світі є такі люди, як ми, вони будуть з’являтись і говорити в потрібний час.

Тоді колишній начальник війська, однак без жодної ознаки військового тепер, як вроджений управитель, побіг до туси, вихиляючись стегнами, доповідати. Якби він не вирушив особисто, туси б не зустрівся із живим буддою. Коли розпорядник увійшов, туси саме спав на ліжку із третьою дружиною. Розпорядник сказав:

— До тебе прийшов живий будда Цікер.

— Цей тип знову хоче мене повчити?

— Він прийшов розповісти тобі, чому сталися так багато дивних подій.

Тут туси згадав про своїх лам із молитовні, що жили на його рахунок:

— А що, наші лами й знахар не знають про це, що не приходять мені розповідати?

Розпорядник посміхнувся, навмисне показуючи туси, що в цій його посмішці криється глибокий зміст, а також багато здогадів і пояснень. Чи ж міг він якось інакше, окрім такої посмішки, звернутись до впертого туси — володаря чималих земель? Туси начебто таки щось угледів у цій посмішці, тож сказав:

— Ну тоді я зустрінусь із живим буддою.

У той час на душі в туси було неспокійно — і через пристрасть, і через усі ті дивні явища, однак він, навмисне прибравши легковажного вигляду, запитав:

— Як ти думаєш, я маю взути чоботи?

— Так, і ще потрібно особисто вийти зустріти його.

Туси слухняно взув чоботи й пішов на сходи зустрічати живого будду. Той підняв знизу до туси своє усміхнене обличчя. Туси сказав:

— О, живий будда тут! Як ти збираєшся мене повчати?

— Заради того, щоб твоя країна вічно стояла, заради щастя чорноголових тибетців, прошу тебе бути милостивим до моїх слів.

— Як скажеш, — відповів туси. — Піднімайся сюди.

Туси навіть простягнув руку, щоб підтримати живого будду. І от, коли дві руки мали стиснути одна одну, зі сходу докотився гуркіт, схожий на весняний грім. Відразу ж за цим гуркотом земля почала розхитуватись[72]. Скидалося на те, що якась величезна невидима рука б'є в землю, мов у великий барабан. І під ці гучні розкотисті звуки земля підстрибувала, мов коров'яча шкіра на барабані. Живий будда вже із найпершими поштовхами скотився по сходах униз, туси тільки побачив, як він підстрибує на сходинках, перекидаючись, навіть не встигнувши нічого сказати, хоча вже розтулив для того губи. Земля похиталась і зупинилась ненадовго, а потім почала коливатись горизонтально, мов сито. Туси не втримався на ногах і впав. При цьому найбільш розгнівало його те, що він не висловив усього, що збирався, живому будді перед падінням, а натомість прикусив собі язика. Туси лежав на землі й відчував, що увесь замок ось-ось може впасти. Під час таких потужних поштовхів будівля вже не здавалася йому замком, а лише купою дощок, каміння й глини. Добре ще, що поштовхи дуже швидко минули. Туси виплюнув з рота кров, підвівся й побачив, що живий будда знову береться сходами вгору. Туси відразу ж відчув, що цей живий будда, до якого він так прохолодно ставився, якраз дуже щирий до нього. Він простягнув руку й потягнув його знизу, потім вони вдвох сіли поруч на підлозі в коридорі, вглядаючись у напрямок, звідки прийшла та потужна й таємнича сила, а також дослухаючись до криків сполоханих людей, із чого можна було дізнатись, що деякі будинки обвалились і там загинули люди. Води річки, утворивши тимчасовий, але потужний вир, накрили місток через неї. Туси, побачивши, що його величезне поселення все ще стоїть під цим небом, розсміявся:

— Ну що ж, живий буддо, тепер тобі залишається тільки жити в мене, адже міст зруйновано і ти не зможеш повернутись.

Живий будда витер з чола піт і сказав:

— О Небо, я тільки даром прийшов, нещастя вже сталося.

Туси із землисто-сірим обличчям схопив живого будду за руку й розреготався без упину. Однак за кожним смішком у нього виходила мокрота, і він її випльовував, потім знову сміявся і знову випльовував мокроту, і так підряд до восьми разів. Потім туси притис руки до грудей, відсапуючись певний час, нарешті видихнув повітря й сказав:

— О Небо, невже я вчинив так багато дурного?

— Не