Читати книгу - "Чекаючи на Боджанґлза"

130
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 41
Перейти на сторінку:
подяки, вибачення, все це іноді можна було почути в одному реченні, бо направду не було часу для того, аби зробити інакше. Він скористався цією останньою ніччю, аби поговорити про ціле життя. Він гнівався на неї, на себе, йому боліло за нас трьох, він говорив із нею про наше попереднє життя та про всі речі, яких ми більше не робитимемо, про танці, яких не танцюватимемо. Навіть якщо в нього все це виходило плутаним, я розумів усе, що він каже, тому що відчував такий самий біль, але не міг його виразити, мої слова спотикалися об стиснуті губи, застрягали в стиснутій горлянці. В мене була лиш штовханина уривків спогадів, цілісних спогадів не було, вони швидко змінювали один одного, бо неможливо згадати все життя всього за одну ніч, це було неможливо, це ж математика, так сказав би Тато за інших обставин. А потім зійшло сонце, що поволі прогнало ніч, а Тато зачинив віконниці, аби її продовжити, тому що нам було добре сидіти удвох у темряві разом із Мамою, ми не хотіли, аби наставав новий день без неї, ми не могли цього прийняти, саме тому він зачинив віконниці, аби день трохи зачекав.

По обіді добре одягнуті люди в сірих і чорних костюмах прийшли по мамине тіло. Тато сказав, що то пожирачі смерті і їхня робота полягає в тому, щоб із сумними обличчями забирати померлих з дому, зберігаючи при цьому нещасні обличчя. Навіть якщо їхнє ремесло здалося мені нетиповим, я був щасливий розділити мій біль із ними, нехай і на мить. Аби пережити таке горе, людей не буває забагато. Маму забрали, вона пішла без зайвих церемоній, аби в спеціальному місці дочекатися поховання. Тато пояснив, що не можна зберігати хворих вдома з причин безпеки, але я так до ладу і не зрозумів, чому. В тому стані Мама вже не наважувалася врятуватися втечею, до того ж її вже якось викрали, ми ж не могли все почати спочатку. Існували правила для живих, але існували правила і для мертвих, це було дивно, але так уже є.


Аби мати змогу розділити наше горе, Тато попросив Непотреба піти в незаплановану відпустку. Він приїхав уже наступного дня разом зі свою погаслою сигарою та блідою шкірою. Він упав у обійми Тата та почав плакати, я ніколи раніше не бачив, щоби його плечі так здригалися, він так сильно плакав, що вуса аж вкрилися шмарклями, а очі були червоніші, ніж зазвичай. Він мав приїхати, аби розділити наш біль, але приїхав зі своїм, тож в одному місці зібралося забагато болю. Аби його втопити, Тато відкоркував пляшку такої міцної рідини, що я би навіть не наважився вилити її біля тієї сосни. Тато дав мені нюхнути, і в мене наче згоріло все волосся в носі, але дорослі цілий день це пили великими ковтками. Я дивився, як вони п’ють і розмовляють, а потім — як вони п’ють і співають. Вони говорили лише про веселі спогади, сміялися, а я сміявся разом із ними, бо не можна бути весь час тільки нещасним. Потім Непотріб упав зі стільця, ніби якийсь мішок, а Тато також упав, намагаючись його підняти, бо Непотріб був великим мішком, який важко було посунути. Вони голосно сміялися та повзали рачки, Тато намагався вчепитися за стіл, а Непотріб шукав свої окуляри, що спали з його вух-креветок, тому шукав їх, тицяючи носом у землю, як це роблять кабани. Ніколи не бачив нічого подібного, тому, вже збираючись спати, я подумав, що Мамі би це сподобалося. Озирнувшись, я побачив у темряві, хоча сам до кінця в це так і не повірив, привид Мами, яка сидить на балюстраді, аплодує та голосно сміється.


Весь тиждень перед похороном Тато залишав мене з Непотребом вдень, а повертався аж вночі. Вдень він зачинявся в своєму кабінеті, аби дописати роман, а вночі приходив посидіти зі мною. Він взагалі не спав. Весь час пив свої коктейлі та прикурював люльку, аби не спати. Він не мав втомлений чи нещасний вигляд, він був зосередженим і веселим. Він незмінно погано свистів, співав так само погано, але, як і все, що робиться від щирого серця, це можна було витерпіти. Разом із Непотребом ми намагалися зайняти себе, як могли, він водив мене гуляти довкола озера, ми змагалися, хто більше пустить «жабок» галькою, він з гумором розповідав про свою роботу в Люксембурзькому палаці, ми гралися в «слинявчик», але все це виходило трохи сумним, бо серце до того не лежало. Прогулянки завжди були занадто довгими, а «жабки» — надто нечисленними, від гумору не хотілося сміятися, а тільки усміхатися, мигдаль та оливки весь час падали поруч або ж поцілювали в лоба та щоки, але якось безрадісно, невесело. Коли вночі Тато приходив посидіти зі мною, то бурмотів якісь історії, в які, здається, не вірив і сам. І вранці, коли сонце ще по-справжньому не зійшло, він досі був тут, сидів на стільці, дивився на мене, запалена люлька ледь освітлювала його особливий погляд.


Іспанські цвинтарі не схожі на інші. В Іспанії замість того, аби душити мертвих кам’яною плитою і тоннами землі, мертвих складають у величезні комоди з великими шухлядами. На цвинтарі селища були ряди таких комодів, а також росли сосни, аби захищати від літньої спеки. Вони складали своїх мертвих у шухляди, так, ніби це було простіше, аби з ними бачитися час від часу. З селища прийшов кюре, аби провести всю церемонію, він був дуже милим і елегантним у своїй білій із золотим рясі. На його голові було тільки одне пасмо волосся, він обкрутив його довкола голови, аби видаватися не таким старим. Те пасмо було таким довгим, що починалося посередині лоба, обкручувалася навколо голови та закінчувалося просто за його вухом, і ні Непотріб, ні Тато, ні я ніколи не бачили такої зачіски. Прийшли чоловіки в костюмах, із собою вони прихопили свою професійну тугу,

1 ... 36 37 38 ... 41
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чекаючи на Боджанґлза», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чекаючи на Боджанґлза"