Читати книгу - "Останній тамплієр"

Біля його вуха зашепотів чоловічий голос — дуже тихий. Гас відчув на собі гарячий подих незнайомця.

— Лікарі поки що нікому не дозволяють тебе допитувати. Але я не можу так довго чекати. Мені треба знати, хто тебе найняв.

«Якого біса...»

Гас спробував сісти в ліжку, але його не пустили лямки і сильна рука чужинця, притиснута до голови.

— Відповідай на моє запитання, — мовив голос.

«Хто ж це такий? Явно не коп. Може, якийсь дурноголовий бовдур, що намагається заволодіти тим, що він прихопив із музею? Але чому він тоді запитує, хто найняв його?»

— Відповідай. — Голос прозвучав так само тихо, але цього разу в ньому було чутно погрозу.

— Пішов ти... — сказав Гас.

Точніше, хотів сказати, та не зміг. Його рот тільки позначив слова, і він почув їх у своїй голові. Але звуку не було.

«Та куди ж в чорта подівся мій довбаний голос?»

— Ага! — прошепотів незнайомець. — Це дія лідокаїну. Лише невеличка доза. Достатня саме для того, щоб знерухомити твої голосові зв'язки. Погано, що ти не можеш говорити. Але добре те, що ти також не можеш горлати на всю лікарню.

«Горлати?»

Пальці, що так лагідно тримали його зап'ястя, міряючи пульс, опинилися на його лівому стегні, саме на тому місці, куди влучила копівська куля. Якусь мить вони не рухалися, а потім різко зірвали пов'язку і натиснули на рану. Дуже сильно.

Нестерпний біль прошив тіло Гаса, наче його простромили розжареним прутом.

Він загорлав. Але беззвучно.

Темна хвиля непритомності вже готова була поглинути його, але тут біль дещо послабшав; у роті накопичилася слина, Гасу здалося, що його ось-ось знудить. Чужинець знову доторкнувся до нього і Гас здригнувся від жаху, але цього разу дотик був слабким і спокійним.

— Ти шульга чи користуєшся правою рукою? — спитав тихий голос.

З Гаса градом котився піт. «Ліва рука чи права? Яке це в грьобаного біса має значення?» Він знесилено підняв праву руку і відчув, як йому щось встромили між пальцями. Це був олівець.

— Просто візьми і напиши мені імена, — сказав голос, підвівши руку Гаса до чогось, що на дотик схоже було на блокнот.

Із зав'язаними очима та пропалим голосом Гас відчув себе самотнім і повністю відрізаним від решти світу такого відчуття він не мав іще ніколи. Здавалося, кожен нерв його тіла спалахнув пекучим болем, і він безпорадно засмикався у беззвучній агонії, намагаючись вивільнитися з-під пут.

— Я не збираюся займатися цим усю ніч, спокійно мовив незнайомець. — Дай мені імена — і все.

Було лише одне ім'я, яке Гас міг йому написати. Що він і зробив.

— Бранко... Петрович? — тихо спитав чужинець.

Гас негайно закивав головою.

— А інші?

Гас якомога промовистіше захитав головою. «Це все, що я знаю, заради довбаного Бога!»

Знову пальці на його рані. Проникають в неї, стискають.

Нестерпний біль. Беззвучні крики.

«Твою в Бога душу матір!» Гас втратив відчуття часу. Він спромігся написати назву місця роботи Бранко. «Не знаю» була його відповідь на інші запитання.

І знову пальці, і знову біль.

Нарешті, слава Богу, олівець у нього забрали. Нарешті його мучитель повірив, що він говорить правду.

Раптом Гас почув якісь незрозумілі ледь чутні звуки, а потім пальці чужинця зсунули перев'язку в тому ж самому місці. Він сіпнувся, але цього разу укол був ледь відчутним.

— Я вколю тобі ще одну дозу знеболювального, — прошепотів чоловік. — Він полегшить біль, і ти швидше заснеш.

Гас відчув, як у голові здійнялася хвиля безрадісної втоми і почала ширитися тілом, даючи полегшення від розуміння того, що його муки, нарешті, скінчилися. Та раптом його свідомість пронизала страшна думка: сон, у який він невідворотно поринав, був вічним сном.

Гас відчайдушно намагався поворухнутися, але не міг, а за якийсь час він відчув, що йому вже не хочеться рухатися. І він розслабився. Куди б зараз не вирушав Гас, це неодмінно мало бути краще місце, ніж та клоака, у якій він провів усе своє жалюгідне і нікчемне життя.

Рейлі вибрався з ліжка, натягнув на себе футболку і визирнув у вікно своєї квартири на п'ятому поверсі. Надворі все було беззвучно тихим — наче вимерло. Здавалося, що фраза «місто, яке ніколи не спить» стосувалася лише його самого.

Рейлі часто спав погано — через безліч причин. Однією з них було його невміння розслабитися. Це була проблема, що останніми роками турбувала його все більше й більше: безперервне розмірковування над зачіпками до справ і перемелювання в голові інформації, що їх стосувалася. Насправді заснути йому було неважко. Зазвичай клопіт про це брали на себе