Читати книгу - "Останній тамплієр"

змореність та виснаження. Але потім наближалася ота жахлива межа — четверта година ранку, коли він різко прокидався, і мозок його відразу ж брався до справи, сортуючи та аналізуючи інформацію, шукаючи оте її зернятко, що спроможеться врятувати чиєсь життя.

Часто навантаження на роботі було таким інтенсивним, що захоплювало усі його думки. Втім, час від часу його мозок відволікався на особисті питання, відхиляючись до сфер навіть похмуріших, ніж життя тих покидьків, що були об'єктами його розслідувань, і тоді неприємні та бентежні думки та спогади прокрадалися до поверхні його свідомості й заволодівали нею.

Більшість з них стосувалася його батька — як він застрелився, коли Рейлі був дванадцятилітнім школярем, як він, маленький хлопчик, прийшов зі школи, увійшов до батькового кабінету і побачив, що той сидить, як і завжди, у своєму улюбленому кріслі, з тією, правда, різницею, що потилиці у нього чомусь не було.

Так чи інакше, але з цими спогадами минали дві години — вкрай для нього гнітючі. Надто зморений, щоб встати і взятися за щось корисне, але водночас надто стривожений, щоб знову заснути, Рейлі часто лежав собі в темряві, подумки линучи до всіляких безлюдних та усіма покинутих місць. І чекав. Зазвичай милосердний сон приходив до нього близько шостої ранку, однак був слабкою втіхою, бо за годину Рейлі мав вставати і їхати на роботу.

Тієї ночі пробудження о четвертій ранку сталося завдяки старанням чергового, який йому зателефонував. У повідомленні йшлося, що той чоловік, за яким він гнався вулицями Нижнього Мангеттена, помер у лікарні. Черговий щось сказав про внутрішній крововилив і зупинку серця, а також про невдалі спроби реанімувати померлого. Наступні дві години Рейлі провів, як водиться, за обмірковуванням цієї справи, яка щойно втратила свого єдиного і дуже перспективного підозрюваного, бо навряд чи Люсьєн Буссар зможе розповісти їм щось цікаве — якщо взагалі він коли-небудь буде фізично спроможний говорити. Але до думок про цю справу стали поволі домішуватися й інші думки, що крутилися в його голові після того, як він пішов тієї ночі з лікарні. В основному, ці думки стосувалися Тес Чайкіної.

Визирнувши у вікно, Рейлі пригадав: перше, на що він звернув увагу, коли вони із Тес сиділи в кафе, була відсутність обручки, або чогось іншого, що засвідчувало б її статус заміжньої жінки. Вміння звертати увагу на подібні речі відігравало важливу роль у його професії. Це була та інстинктивна увага до деталей, що прийшла з роками роботи у ФБР.

Але цього разу його увага не стосувалася роботи, а Тес не була підозрюваною.

— Його звали Гас Волдрон.

Рейлі уважно слухав, стискаючи обома руками чашку з гарячою кавою, а Джордано скородив натренованими очима поліцейське досьє, пропускаючи несуттєві моменти і таким чином економлячи дорогоцінний час членів спецгрупи ФБР, що зібралися у кімнаті.

— Одразу видно — шанована людина, стовп суспільства, за яким сумуватимуть рідні й близькі, — вів далі Джордано. — Професійний боксер, виступав у нижчих лігах, людина несамовитої і неприборканої вдачі — як на ринзі, так і поза ним; заборона на виступи у трьох штатах. Чотири рази був звинувачений у нападах та збройному пограбуванні — як тут, так і в Джерсі. Відсидів два терміни ув'язнення в Райкерсі, — Джордано обвів очима присутніх, — а також одна ходка до Вернон Бейну. (В'язницю імені Вернена Ч. Бейна було названо на честь одного доброзичливого в'язничного наглядача, який загинув у автокатастрофі, і являла собою вмістилище на вісімсот ліжок для засуджених на середні й тривалі терміни ув'язнення.) Підозрювався у двох вбивствах, обидва сталися через побиття, але звинувачення не висунули. Манія до азартних ігор. Друга половина життя — суцільна смуга невезіння. — Джордано підвів очі від досьє. — Оце і все.

— Схоже, що цей тип був завжди не проти заробити швидкі гроші, — зазначив Йенсон. — А з ким він товаришував?

Джордано перегорнув сторінку і продивився список відомих ФБР знайомих Волдрона.

— Джош Білліг, помер минулого року... Реза Фардусі, стотридцятип'ятикілограмовий мішок з лайном, навряд чи його витримає хоч якась коняка у Сполучених Штатах. — Очі Джордано сканували імена, відразу відкидаючи ті з них, що були безперспективними. — Лонні Морріс, дрібний перекупник, звільнений під слово честі; ви, звичайно ж, будете сміятися, але зараз він мешкає у своєї бабці і працює у її квітковій крамниці в Квінсі. — Потім Джордано знову обвів поглядом присутніх, цього разу — із виразом на обличчі, що не передвіщав, наскільки міг здогадатися Рейлі, нічого доброго. — Бранко Петрович, — мовив він незадоволеним голосом. — Колишній коп. І зверніть увагу — він служив у кінному підрозділі Нью-Йоркської поліції. — Джордано підвів очі. — Звільнився з лав поліції. І не за власним бажанням — сподіваюсь, ви розумієте, куди я хилю.

Амелія Ґейнс кинула на Рейлі знаючий погляд і вставила своє запитання.

— А що він скоїв?

— Крадіжку. Поцупив з відділка частину наркотиків після облави на наркоділків, — відповів Джордано. — Однак не схоже, щоб він займався цим регулярно. Звільнений із втратою права на пенсію.

Рейлі насупився, не надто ощасливлений перспективою.

— Доведеться з ним поговорити і дізнатися, чим він заробляє на життя зараз.

24

Хоч як би Бранко Петрович не намагався, він все одно не міг зосередитися на роботі. Взагалі-то, його робота в стайні не вимагала від нього абсолютної концентрації уваги. Більшу частину часу він годував і напував коней та кидав лопатою кінське лайно на транспортер; ця робота допомагала йому підтримувати своє кремезне тіло у добрій