Читати книгу - "Мед з дікалоном"

повсюди з'явилися жовто-блакитні прапори, з рук у руки передавали листівки на сірому неякісному папері з Актом проголошення незалежності, підписані мало кому відомим тут Стецьком. Старі у скверику гомоніли: німці — то ж Європа, то ж господарі...

Коли скінчилися, здавалося, нескінченні колони танків, артилерійських тягачів, вантажівок, набитих утомленими, спітнілими, але щасливими солдатами непереможного вермахту, прийшли інші — з друкарською машинкою і паперами — студено ввічливі й безжально жорстокі. Почалася окупація... Скрізь листівки з прямокрилим орлом і свастикою, що усі як одна розпочиналися зі слів «verboten» — заборонено і закінчувалися «Erschiefien» — розстріл. Знову заповнилися камери в'язниці. Ці розстрілювали під бадьорі й життєствердні марші, що лунали з гучномовців. А трофейного трактора ХТЗ нові хазяйновитіші господарі використовували за призначенням — витягали зав'язлі по осі у волинському багні авта.

Вона ледь не розплакалась, коли побачила, як її Михайлик, хвацько б'ючи крок по лункій бруківці, через центр міста, мимо есесівських патрулів та багнисто-плямистих панцирників, виводив до лісу загін української поліції. Вони йшли з піснею... Колишній улан, який іще зовсім недавно носив шапку-рогувку і по дві зірочки на плечах, не міг інакше — тихо, садками і городами — лише зі зброєю і піснею через окуповане, набите німаками місто. Гонор, честь, ойчизна... Ось лишень «ойчизна» у нього була інша, ніж у його однополчан.

Вона ж лишилася. Схожа на відому кінозірку польського довоєнного кіно білявка стала тінню військового коменданта Келлера. Вона відчувала на собі майже матеріальну ненависть до себе тих нещасних, що потрапили до лабетів цієї нелюдської машини. Була свідком вершин звитяги і темних проваль ницості. Вони зверталися як до перекладача до неї, а не до цього лисого, вічно роздратованого недолюдка. Полковник Келлер цінував її — одного разу їй навіть довелося чути через двері, як він бештав свого ад'ютанта: «Вас усіх вразив вірус цього слов'янського безладу, я покластися тут можу лише на себе і фройляйн Марію». Мабуть, тоді вона усміхнулася. Довіра герра оберста — це немало, а ще — тридцять сім райхсмарок. Цікаво, чому тридцять сім, а не біблійних тридцять? Хоч це немалі гроші, це незмірно більше, ніж цілий жмут окупаційних папірців. За це вже можна собі дещо дозволити з чорного ринку.

* * *

У кабінеті перетоптувався з ноги на ногу дебелий рудий дядько.

— Чого йому треба? — сердито запитав Келлер, на хвилю відірвавшись від якихось паперів. Марія зауважила, що щось відбувається. Комендант відпустив її додому і сам цілий вечір стукав одним пальцем на машинці. Кілька останніх днів його навідував шеф гестапо майор Фогель. Постійно неголений, у м'ятому чорному мундирі, зі стійким запахом алкоголю — здавалося, він умисне хотів подолати стереотип хрестоматійного німецького офіцера. Та попри це Марія інстинктивно відчувала в ньому сильного і підступного ворога.

Несподівано двері розчинилися. Молодий гауптман із відзнаками люфтваффе кинув руку у військовому вітанні.

Келлер недбало відмахнувся.

— Чого вам, гауптмане?

— Герр оберст, я у терміновій справі. Не при цивільних,— гауптман зиркнув на Марію.

— Гаразд, зачекайте, я за хвилю закінчу,— комендант глянув на дядька,— фройляйн Маріє, то якого дідька йому треба?

— Пан комендант питає, чого ти прийшов,— переклала Марія.

Дядько м'яв у руках кашкета і дивився то на коменданта, то на портрет фюрера третього Райху, що люто зиркав із золоченої різьбленої рами на стіні. Марія до війни одного разу була тут — тоді з цієї ж рами на бідний волинський люд насуплено дивився пишновусий страж Європи у легіонерському мундирі без погонів. Потім, либонь, атєц народав — але тоді Марія була у Відні...

— Отож, сусіда мій Петро переорав межу, а вона ж до колгоспів була не там. Усе ж треба по справедливості. А ще він самогон жене, і ті з лісу до нього навідуються... Великий фюрер Адольф Гітлер робить усе по закону, не те що ці більшовики.

От мерзота, це ж людині концтабір. Зачекай-но,— кутиками уст усміхнулась Марія.

— Пане комендант, цей чоловік дякує великому німецькому народу за те, що він звільнив цю землю від більшовиків і каже, що фюрер обіцяв вільну Україну,— незворушно «переклала» вона.

Комендант, не відриваючись від паперів, кинув: скажіть, хай забирається. Марія краєм ока побачила, що гауптман ледь стримувався, щоб не зареготати. Всередині похололо... Невже він розуміє українську? Та вже пізно, потрібно завершити цю комедію гідно.

— Пан комендант каже, щоб ти йшов геть,— переклала Марія.

Дядько здивовано дивився то на портрет великого фюрера, то на коменданта, то на неї.

— Та ви ж не розумієте, він же самогон жене,— дядько не розумів, що відбувається.

Обличчя коменданта побуряковіло.

— Що він іще хоче?

Марія незворушно відповіла: він вимагає вільну Україну.

— Двадцять шомполів,— заревів Келлер,— я не маю часу на цього недоумка.

Офіцер люфтваффе не стримався і розсміявся. Комендант сердито глянув на нього.

— Гауптмане, хіба я сказав щось смішне?

— Ні, ні, герр оберст. Вибачте. Цілком справедливе рішення.

Але його очі продовжували сміятися, і він дивися просто на Марію.

— Фройляйн Маріє, прошу вас залишити нас самих,— звернувся до неї Келлер.

Згодом з'явився майор Фогель. Доки за ним хряцнули двері, з-за свого ундервуду, на якому вона друкувала черговий «Erschiefien»,