Читати книгу - "Брама"

значно старшим і виснаженішим.

— Кларо, — промовив він, — Я лечу додому наступним рейсом і забираю Кейті із собою. Якщо ти не заперечуєш, уже сьогодні ввечері. Не хочу, щоб хтось інший їй сказав.

Клара намацала мою руку, не дивлячись на мене.

— Що саме?

— Про матір, — Френсіс витер очі й запитав: — А, ви не знали? Джен мертва. Її корабель прилетів кілька годин тому. Усі четверо в посадковому модулі заразилися якимось грибком, опухли і померли. Я бачив її тіло. Вона схожа на… — Стерлінг затнувся. — Найбільше мені шкода Енн-Лі, — вів далі він. — Вона лишилася на орбіті, а інші спустились у модулі. Вона доставила тіло Джен. Мені здається, вона з’їхала з глузду. Втім, хіба мені не байдуже? Джен вже не допомогти… Ну що ж удієш… Вона змогла привезти лише два тіла, бо в морозилці не було більше місця. Там лежали і її харчі… — Стерлінг знову затнувся і, здавалося, більше не міг говорити.

Тому я сидів на краєчку ліжка, доки Клара допомагала розбу­дити дитину і закутати її перед тим, як віднести до їхньої кімнати. Поки їх не було, я набрав кілька зображень на п’єзомоніторі й ретельно вивчав їх. Коли Клара повернулася, я вже вимкнув п’єзомонітор, сидів на ліжку, схрестивши ноги, і напружено думав.

— О Боже! — понуро мовила Клара. — Не вечір, а паскудство.

Вона всілася в дальньому кутку ліжка.

— Зовсім не хочеться спати, — сказала вона. — Можливо, виграю два-три бакси в рулетку.

— Не треба, — попросив я. Минулого вечора я просидів з нею впродовж трьох годин, спостерігаючи, як вона виграла десять тисяч доларів, а програла двадцять. — Маю кращу ідею: рушаймо в рейс.

Вона так рвучко обернулася, щоб глянути на мене, що на кілька секунд злетіла над ліжком, а відтак перепитала:

— Що?

— Вирушаймо в рейс.

Вона заплющила очі й запитала:

— Коли?

— Рейс 29-40. П’ятимісний корабель із гарним екіпажем: Сем Кагане та його дружки. Вони вже вилікувались і їм треба ще двійко, щоб набрати групу.

Клара помасувала повіки кінчиками пальців, розплющила очі та глянула на мене.

— Ну, Робе, — промовила вона, — цікаві в тебе пропозиції.

На стінах з металу гічі були штори, щоб світло не заважало спати. Я опустив їх, але навіть у рафінованій напівтемряві міг побачити її вираз обличчя. Кларі було лячно. Але вона сказала:

— Вони непогані хлопці. Як ти ставишся до ґеїв?

— Якщо вони мене не чіпатимуть, то і я їм шкоди не завдам. Тим паче, в мене є ти.

— Е-е-е… — промовила Клара, підповзла до мене, охопила руками, потягнула вниз і тицьнулася носом у мою шию. — Чому б і ні? — запитала вона так тихесенько, що я спершу не зрозумів, чи дійсно це почув.

Коли я впевнився, що розчув усе правильно, мене огорнув страх. Я весь час сподівався, що вона скаже «ні» й тоді відповідальність буде з мене знято. Мене всього тіпало, але я спромігся запитати:

— Ну що, записуємося зранку?

Клара похитала головою:

— Ні, — глухо відповіла вона. Я відчував, що вона тремтить так само, як і я. — Дай сюди п’єзофон. Ми запишемося зараз, а то ще передумаємо.

Наступного дня я звільнився з роботи, спакував свої речі у валізи, з якими приїхав, і здав їх на зберігання Шикі, котрий не приховував своєї туги. Клара звільнилася з курсів і розрахувалася із покоївкою — яка мала вигляд дуже схвильований, — але не пакувала багато речей. У Клари зосталася купа грошей. Вона наперед сплатила за проживання в кімнатах і залишила усе як є.

Звичайно, ми влаштували прощальну вечірку. Вона швидко минула, а ми не запам’ятали нікого, хто там був.

А потім усе несподівано відбулося. Ми втиснулись у посадковий модуль, залізли до капсули, тимчасом як Сем Кагане методично перевіряв налаштування. Ми закрилися в «коконах» і увімкнули автоматичні пристрої програмування.

Ми відчули ривок та м’яке падіння, а відтак увімкнулися стернові двигуни. Політ розпочався.

Розділ 13

— Доброго ранку, Робе, — каже Зіґфрід.

Я зупиняюсь у дверях. Мене раптом щось починає непокоїти на підсвідомому рівні.

— Що трапилося?

— Усе гаразд, Робе. Проходь.

— Ти зробив перестановку, — у моєму голосі звинувачувальні нотки.

— Слушно, Робе. Тобі подобається інтер’єр?

Я оглядаю кімнату. На підлозі немає диванних подушок, а зі стіни зникли абстрактні малюнки. Замість них висить низка космічних, гірських та морських пейзажів. Найкумедніший вигляд тут має Зіґфрід: його голос лунає з манекена, який розташувався в кутку з олівцем у руці. На ньому темні окуляри.

— Це не кімната, а якийсь бівак, — нарікаю я. — Навіщо це все?

— Я подумав, тобі хочеться змін, Робе.

Його голос звучав так, наче він приязно усміхався, хоча вираз обличчя манекена не змінився.

Я заходжу, роблю кілька кроків і знову зупиняюся.

— Ти прибрав килимок!

— Тобі він не потрібен, Робе. Як бачиш, у нас нова кушетка. Дуже традиційно, чи не так?

Зіґфрід починає мене вмовляти:

— Як щодо полежати на ній? Матимеш нові відчуття.

— Нуууу… — Я обережно влігся на