Читати книгу - "Голос перепілки"

181
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 72
Перейти на сторінку:
переривати мишачі нори й таки рознюхала, що Борис із Ганною ходили на шпацер. Ото вже фрау дулі в’язала! Цього разу перепало не лише Ганні, але й Борисові. Фрау Інґрід добре вміла слова підбирати. Вона кипіла, як вода в казані, щось кричала на своєму діалекті. Бориса ледарем і нетягою обізвала. Та Борис не з тих, хто на собі їздити дасть. Хай і розумів, що винен, але те, що фрау добряче переборщує, було очевидним. Він гримнув дверима, аж зі стін тиньк посипався. Фрау розуміла, що нашвидкуруч знайти Борисові заміну їй не дуже світило. Тямила також, що дещо пересолила. Щоб якось згладити ситуацію, вона того ж вечора принесла Ганні купку свого вбрання й поклала на нічний столик. «Можеш приміряти. Усе, що підійде, можеш взяти», – спустила тон. Ганна теж розуміла свою вину й не міряла. Навіть не торкалася тих речей. Та коли фрау принесла ще й новий куферок (новий для дівчини, але старий для фрау), Ганна поскладала все туди й більше не відчиняла.

Цього вечора, як і кожного іншого, гер Ґізель сидів перед радіолою й сердито поглядав на неї. При цьому він щось так голосно й нечітко говорив на своєму діалекті до фрау Інґрід, що тій ставало прикро й вона виходила на кухню. У такий час із Ганною ніхто не розмовляв, наче вона була призвідцею програшу німців у війні. Коли вже в гера Ґізеля цілком уривався терпець, він обхоплював голову руками й кричав:

– Невже вони таки програють?! Невже програють?! Що буде з моєю Німеччиною?! Що буде?!

Острахи гера Ґізеля були небезпідставні: Німеччина таки програвала війну. Фронт присувався чимраз ближче. Летіли літаки, їхали військові машини, танки, чулася стрілянина. Страх, незмінні пошуки сховку. Поліція зганяла людей у бункери. Кулі чопкали над головою, як град, що з шумом летить у траву. Над містом висіла тривога. Метушня, біганина, сум’яття, нальоти, руїни. Маґдебурґ обернувся на купу цегли.

Шість тижнів фронт ішов по Ельбі. Гер Ґізель і фрау Інґрід ховалися з дітьми в бункері. Ганна залишалася вдома сама. Чипіла й молилася. Одного разу в бункер, куди мала йти Ганна, влучила бомба. Прорвало трубу. Більшість так і не змогла вибратися на волю. Гер Ґізель і фрау Інґрід залишилися неушкодженими, діти – теж.

Наказ «їхати додому» прийшов якось надто несподівано. Ганна збиралася стрімголов, похапцем, не знаючи, чому вона мусить так квапитися. Фрау Інґрід віддала їй ще дві свої коричневі валізи. Навіть спакувати речі підсобила. Гер Ґізель закинув валізи на машину.

– Я би хотіла знайти Бориса, – просила Ганна.

– Немає часу чекати. Тобі треба вже їхати. Сідай у машину.

Ганна сиділа в кузові автомобіля на двох валізах – своєму заробленому майні з купки шмаття, кількох нових рушників і ще деяких дрібничок, які таки взяла в подарунок від фрау Інґрід, – і дивилася на дорогу. «Чи ше ввиджу тебе, Борисе?» – шептало її серце.


Дорога додому завжди легша, ніж дорога у світи. Якби ж то!

Дорога назад була пеклом. У товарняку не було нічого, що могло б нагадувати пасажирський потяг. Навіть соломи, і тієї не дали: де-не-де потрусили нею по долівці вагона, а далі їдьте, як знаєте. Удень – уперед, а вночі – назад. Чи то тиждень так їхали, чи два, люди вже й з рахунку збилися. Ні їсти не давав ніхто, ні пити. Єдиним порятунком були зупинки й кілька ковтків води з калабаньки. Ось так і їхали – від зупинки до зупинки, від калюжі до калюжі.

На кордоні здійнялася метушня: чоловіків забирали в Росію. Навіть тих, що їхали із сім’єю. Плач, нарікання, бідкання. Ніхто нікого ні про що не запитував – перевірили документи, сказали підвестися й узяти речі. І жодної тобі суперечки! Вагон із жінками відправили до Львова. Звідки взяли, туди й привезли. Майже туди! Там чекали не лише рідні стіни, але й «опросні» листи, допити, реєстрація…

Ганну всю дорогу млоїло, крутився світ, нило в попереку. «Тут усіх млоїт, – сказала гнівливо дівчина, що сиділа біля Ганни на своїх валізах. – Вставай, бо ще в поїзді лишишси». Одне за одним остарбайтери повільно виповзали з потяга, тягнучи за собою торби й валізи, клали їх поруч, зупинялися й оглядалися, куди їм тепер. Ганна теж виволокла свої валізи на перон і спробувала зорієнтуватися, у який бік слід іти. Хоч би допоміг хто. Ноги були слабкі й неслухняні.

Дівчина поклала валізи біля ніг і ще раз оглянулася. У цю самісіньку мить чиясь міцна й велика рука, як язик велетенської ящірки, випірнула з-під потяга, схопила її валізу й зникла там, звідки й узялася. Ганна спантеличено дивилася на дірку під потягом, на тінь, що зникала разом із її валізою, і ніяк не могла отямитися. Вона бачила, як безповоротно зникли всі паперові докази її ідентичності та причетності до того світу, з котрого вона повернулася і в який ніколи більше не потрапить…

Бідолашна сіла на землю. Їй стало ще гірше. Вона затулила рот долонею й глибоко дихала. «Якби ти знав, Борисе, як мені зле… Чи ще ввиджу тебе, Борисе?… Чи ще ввиджу…»

Частина третя
Повінь
Школа
1 ... 36 37 38 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Голос перепілки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Голос перепілки"