Читати книгу - "Дощило птахами"

свій гнів. Давно наловчився гребти в протилежний бік, коли життя змінює течію, тож він швидко привчився до інших звичок у компанії двох жінок. Та все ж незаздрісному Томові було цікаво. Кортіло хоча б помацати те, що йому не судилось.

Прийшов час висновків і міркувань; вечір поступово переростав у глуху ніч, повітря важчало гадками, і ніхто не хотів залишати теплий затишок.

Фотограф усе ще намагалася знайти відповідь на запитання Стіва. Що робити, якщо Енджи Полсон не знайдеться?

«Варто було зняти її, коли ще був час», — дорікала вона собі. Пригадувала рожевий промінчик в оці, своє бажання схопити цей відблиск, розмову, пожежу в Метісоні, птахів, що валилися з неба, мов мухи, — а потім було вже пізно, стара пішла, забравши з собою сто два роки життя й хитру усмішку.

Проте серія «Довгокосих юнок» не могла обійтися без портрету Енджи.

Фотограф сподівалася, що музейниця підкаже, де шукати літню пані, проте стара діва не бачила Енджи понад двадцять років. Востаннє це було у листопаді 1972 року, під час похорону матері близнючок. Міс Салліван добре запам'ятався той день — та й хто б у Метісоні забув похорон старої пані Полсон, на який Енджи прибула на «Кадиллаку» разом із вишуканим, молодшим від неї паном, а оскільки вона нікому не представила незнайомця, і він упродовж церемонії тримався осторонь, жоден із мешканців міста не дізнався, ким він був насправді — чоловіком, сином чи водієм. На елегантнішій і вередливішій, ніж звичайно, Енджи була чорна шовкова сукня, що ніби вбирала світло та увагу людей. Надто вродлива для свого віку — ось що казали потім у Метісоні. У сімдесят років не хваляться сукнею, що обтягує ноги, та чоловіком, який може виявитись коханцем.

Міс Салліван, звісно, записала той випадок. А невдовзі до неї дійшли чутки, що Тед Бойчук подався до лісу. Вона й це занотувала. Проте нічого іншого запропонувати не могла. Міс Салліван не знала, ким був незнайомець із похорону, і за якими дверима ховається Енджи Полсон, що з неї фотограф мала зробити портрет.

Авжеж, саме про це вона думала. Спустилася ніч, зусібіч долинало шарудіння її чорного оксамиту, й у приглушеній ніжності ночі задум видався фотографові надто складним і неймовірним. Тинятися галереями, щоразу пояснювати ідею, переконувати, а потім домовлятися щодо угоди й умов, а ще ж не забути про Енджи Полсон, яку вона твердо вирішила знайти, — усе здавалося таким далеким від жінки, яка насолоджувалась лісом у компанії відлюдьків.

Наступного дня вона вирушила, по саме нікуди навантажена картинами. Те, що залишилося, Бруно переклав до фургону. Допомогу він запропонував сам. Стівові таке на думку не спало. За тридцять років керування примарним готелем він залишав своє господарство лише щоб вряди-годи здійснювати двохсоткілометрову подорож до сусіднього міста.

Отже, всі Тедові полотна опинилися на складі в Торонто. На хуторі зосталося тільки одне. Рішення прийшло миттєво, без вагань: на складі, де сухо й безпечно, картинам буде краще, ніж у Тедовій хижці.

Певно, саме через думку про те, що наступного ранку картини поїдуть, ніч повнилася ностальгією, відчуттям, що минає час. Мешканці хутору ніби усвідомлювали, що разом із картинами зникне і присутність Теда, завершиться й літо, що його вони провели, гуртом намагаючись розгадати Тедові загадки.

Вночі було чути, як вили вовки. І мешканці хутора зосередилися на покликові, що долинав із далекого пагорбу. Вовче виття нікого не залишить байдужим. Навіть найжорсткіші серця, що їм доводиться чути його щоночі, відчувають потяг до лісу. Страх перед вовком старий, як світ. Уночі в лісі прокидаються страшні сили — і квола людська душа зіщулюється в грудку десь на дні шлунку.

Собаки завили й собі.

— Це надовго, — зауважив Том, — поки кожен не визнає межі території іншого.

Марі-Денеж трохи заспокоїлась. Вона боялася вовків. Рік, проведений серед лісу, притлумив чимало страхів, але не цей. Коли чулося вовче виття, а вони щільно сиділи довкола грубки, то всі як один забували про вузлик страху у шлунку й оберталися до старої.

Том нічого не бачив, скільки не видивлявся, — ніч була надто густа, проте й він відчував, як гострі пазурі страху впинались у Марі-Денеж. Поруч мовчазно кляк Чарлі — сама увага! — прикипівши до подруги, до її боротьби проти панічного ляку.

І у темряві сталося те, що не пройшло повз увагу Тома. Рука Чарлі ковзнула й лягла на стегно Марі-Денеж, де її ручка судомно стискалась, а Чарлі її розімкнув і поклав на своє стегно. Хоча відбувалося це в темряві, Том усе бачив і дуже зворушився. Дві руки, з'єднані на стегні Чарлі, символізували щастя, яке йому не судилось. Справжнє подружжя, об'єднане миттю, що належала тільки їм.

Виття стихло, собаки знову поснули, подих ночі здавався легким, тож Том наважився запитати:

— Агов, Марі-Денеж, а скажи: ти щаслива?

Чудернацьке було запитання — такого ніхто не очікував. Але відповідь, яку Марі-Денеж дала, провагавшись недовго, викликала ще більший подив.

— У мене є все необхідне, ніколи на більше не сподівалась, проте час від часу мені хотілося б бачити автомобілі.

І вона пояснила, що в житті, до якого вона ні за що — о, ні за що! — не хотіла би повернутися, найкращим моментом доби був вечір, коли вона вмощувалась біля вікна і роздивлялась автівки, які пролітали повз.

— Це ж так цікаво — постійно якийсь рух, без упину, і голова порожніє, і зненацька опиняєшся десь далеко. Дуже цікаво!

Марі-Денеж за вікном притулку або на ґанку десь у передмісті Торонто, загіпнотизована потоком автівок, — можливо,