Читати книгу - "Спокута"

що живе в нас. Їх цьому добре навчають.

– Сину, давай не сперечатися і не сваритися. Я знаю, що там лежали якісь пакетики з білим порошком.

– Мамо, ти їх сама бачила? – уже спокійно запитав Сергій.

І тут Катря постала перед вибором. Треба було або збрехати, захищаючи Олександра, або сказати правду, як завжди робила й навчала цього сина.

– Я? Ні, – тихо мовила вона.

– Виходить, що в мене міліція зробила обшук? Навіть без ордера на це і в мою відсутність? – прозвучало з іронією.

– Я не схвалюю такий вчинок Олександра, але, мій любий, ти розумієш, що могло бути, якщо б цього стола відкрив хтось інший, а не він?

– Нічого б не було, мамо. Анічогісінько! Бо в столі не було ніяких наркотиків. Його розповіді – якась мара!

– Мій любий, коханий сину, – Катря обійняла хлопця за плечі. – Я не хочу проводити слідство. Хочу лише знати правду, бо я – твоя мати, і в мене не залишилося із рідних нікого, окрім тебе.

– Мамо, тобі нема чого тривожитися. Я ніколи не вживав, навіть не спробував жодного разу цю гидоту. І в столі нічого не було й не могло бути. Ти мені віриш?

– Вірю. Але навіщо тоді Сашкові треба було брехати? Який йому сенс?

– Я не знаю цього. Спитаєш у нього сама. А зараз вже пізно, я стомився й хочу спати.

– Заснеш після кави?

– Ще й як!

– О! Ця молодість! – зітхнула Катерина і з любов’ю розтріпала його коротке, але цупке, як дротина, волосся.

Сергій пішов до своєї кімнати, подарувавши матері красиву, відкриту та щиру посмішку, а Катерина залишилась у задумі. Було ясно, що хтось із них каже неправду. Але хто й навіщо? «Мої любі чоловіки, хтось із вас дивиться мені у вічі й обманює. Так не хочеться, щоб це був син, не хочеться, щоб і Сашко. Але невідоме завжди стає відомим, питання лише – коли? Навіщо ви поставили мене перед таким тяжким вибором? Розкриття правди буде болісним, якою б ця правда не була. А я не варта цих ударів. Невже я не заслужила на інші почуття, ніж обман?».

Катерина вже помила посуд, прийняла душ і все ще була в невеселих роздумах. Думалось, що заснеться, а ранок мудріший за вечір, і на думку спаде якесь втішне рішення, але сон не йшов, і в голову нічого не лізло, вона почала боліти, і довелося вставати та пити знеболювальне. Катерина ще довго крутилася в ліжку, намагаючись забутися у сні, але в цю ніч подушка була чомусь твердою, а ковдра намагалася сповзти кожного разу, коли жінка поверталася з боку на бік. Коли їй вдалося чи заснути, чи впасти в забуття від втоми, наснилася батьківська хата, а за парканом сусід Ромко варив варення з вишень. Він був таким, яким його запам’ятала на випускному вечорі: у сіренькому піджаку та в батьківській краватці. Велика емальована миска стояла в його садку на двох цеглинах, а Ромко весь час підкладав під неї гілки із засохлої груші. Сон був настільки реальним, що Катерина відчула солодкий запах варення, змішаний із приємним димком.

– Приходь до мене, – посміхнувся хлопець, – будемо разом варити.

– Не можу, – відповіла Катерина, – у мене є чоловік і син.

– Чоловік? – насмішкувато перепитав Роман, підкладаючи у вогонь дрова. – Хіба в тебе є чоловік?

– Я його вважаю чоловіком, – трохи повагавшись, відповіла вона, розуміючи, що мова про Олександра.

– Ти завжди робила так, як вважаєш, – сказав Роман і підійшов до паркану. – Нехай буде чоловіком, якщо так хочеш…

– Мені тебе не вистачає, – зізналася Катря. – Ми вважали тебе загиблим, коли ти був у Афганістані.

– Ти теж так гадала? – скептично посміхнувся Роман. – Ти, Катрю, повірила в мою загибель?

– Повірила.

– Ти помилилася три рази.

– Чому три?

– Одного разу тоді, коли виходила заміж за Федька.

– Згодна. Любов сліпа. Наступного?

– Коли вважала мене загиблим.

– Мені зараз соромно, але я дійсно думала, що тебе вже немає серед живих. А ще коли?

– Тоді, коли вирішила, що тебе обманює хтось із твоїх рідних.

Катерина розгубилася. Вона зрозуміла, що мова йде про наркотики, але не могла збагнути в повній мірі слова Романа.

– Я… Я не розумію тебе, – поспіхом сказала вона, боячись, що образ Романа за парканом зараз зникне й вона ніколи не дізнається правди. – Поясни, будь ласка, що ти маєш на увазі.

– Добре, – погодився той. – Поясню, хоча з нас трьох ти була найрозумнішою і найкмітливішою. Але спершу хочу почути відверту відповідь на одне питання.

– Слухаю тебе.

– Чи ти пам’ятаєш наш єдиний поцілунок?

– Я його пам’ятатиму все життя, – не соромлячись, відповіла Катерина. – Ніколи не забуду той мрячний вечір, який, мабуть, був найсвітлішим у моєму житті. А ще – твій поцілунок похапцем, в якому не було брехні, він був палким і щирим.

– Дякую за відвертість, – сумно сказав Роман.

– Тепер твоя черга. Скажи мені, що знаєш ти, але не знаю я.

– Ти вважаєш, що тебе дурить один із чоловіків?