Читати книгу - "Танець білої тополі"

199
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 80
Перейти на сторінку:
і стріляв з нього на німців та австрійців, коли скрекотухи вже виводили тут своїх пташенят. Поранений на тій світовій бійні, він пристав у прийми до солдатської вдови і змушений був терпіти галасливих чорно-білих сусідів, які не звертали ніякогісінької уваги на нового господаря. Кожної весни сороки підрихтовували своє гніздо і кожного літа виводили сороченят. Між господинею і птахами було укладено негласний паритет: сороки ніколи не хапали у Ганниному дворі курчат і качат, а люди не чіпали їх і не займали сороченят, які іноді перед тим, як вилетіти у світ, випадали з гнізда і бігали у садку. Цього разу пара сорок знову зчинила ґвалт, бо неслухняні чада, намагаючись скоріше вилетіти з рідних пенатів на своїх ще не зміцнілих крилах, опинилися у траві. Іван Репета, затятий мисливець, якраз купив нову рушницю. Розпасійований тим скрекотінням, він схопив свою обновку і вискочив у двір.

– Дивіться, як треба! – сказав маленьким синам, Платонові і Толикові, й вистрелив у сороку.

Пташка впала у траву, просто посеред переляканих пташенят. Сороченята розпачливо бігали біля матері, тріпотіли крильми і жалібно пищали. Тато сорока то падав у траву, то злітав над садком, то голосно скрекотів над мертвою, то відштовхував дзьобом малих від неї. А вони все бігали і пищали, бігали і пищали.

За годину після того малий Платон взяв у руки приставлену батьком до стіни рушницю і так само, як він, натиснув на гачок. Куля влучила прямісінько у серце його дворічного братика Толика.

Платона не осуджували – дитина, що з неї візьмеш. Але як він жив з цим? Чи думав коли про те, чому так сталося? Левкові раптом захотілося запитати його про це, але змовчав.

– Добре, – сказав, – як не можна, то й не можна. Я справді ніколи й не вважав себе лікарем. А костоправ – не ворожій і не шаман ніякий. Це просто треба вміти. Та хай… Хай люди їдуть до району, коли там лікарня відкриється. Хіба ж я проти?

* * *

Вночі хтось голосно затарабанив у вікно до Черкасів. Левко приплюснув носом до шибки. Ніч видалася хмарною, і він не зразу розпізнав у жіночій постаті, що метушилася на подвір’ї, тітку Мар’яну. Здивувався: чого це вона не заходить до хати? Двері ж не замкнені. Мабуть, не хоче, щоб батько чув. Вийшов у двір, зіщулився, бо село затягла сіра мжичка, почав накрапати дощ.

– Левку, біда! – Мар’яна приглушено захлипала і зійшла на шепіт. – Біда! Не знаю, що й робити. Там таке… таке… Капітан… Рубльов… п’яний як чіп… Він уже не раз переймав її, не раз чіплявся. А теперка… «Ти відьма! – кричав. У тебе очі відьмацькі! Або будеш моя, або ніколи нікому не дістанешся!» Господи, що це за ніч така?.. А Олька не спала… Вона теперка часто не спить… Ніби жде невідь-чого… І ззаду… по потилиці… пташкою.

– Як це – пташкою? Якою пташкою? – не міг спросоння второпати Левко.

– Та ж отою, що у них на столі стоїть. Орлом отим на підставці. Йди, і сам побачиш. Бо я ніц не знаю, що робити.

Вже дорогою пояснила:

– Ольга попросила мене зостатися на ніч. Щось вона, воропашна, певне, відчувала, чогось боялася. І от… Нащо мені це, Левцю? Лучче б я вдома була, спала б оце без задніх ніг, сон гарний дивилася, кращий, як ота фільма. А так… Ледь вибралася з маєтку. Там же скрізь очі й вуха. Правда, солдати звечора довго не могли вгомонитися, щось вони святкували, пиячили, ходили тенди-сєнди[39] до половини ночі, то, може, й теперка крепко сплять. А копачі, привезені до нас, у клуні ночують… Мо’, хтось з них і бачив, як я бігла. Боженьку, що теперка буде?!

Вишеслава сиділа на підлозі біля вікна. Обличчя не видно – його закрила медово-мідна хвиля волосся, перекинутого вперед. Ніби дівчина спеціально так заховалася, відгородилася своїм волоссям від того, що сталося. Біла мережана сорочка розпанахана від горловини до стану – тонкі тремтячі пальці зібрали її на грудях. Ольга широкими кроками міряла кімнату, ходила з кутка в куток, заламувала руки і щось говорила сама до себе. А біля ліжка навзнак лежав капітан Рубльов. Тіло нерухоме, голова у темно-червоній калюжі.

Страх на якусь мить паралізував Левка. Але від нього чекали допомоги, а не переляку. Що ж робити? Що робити? Хапався за уривки думок, намагаючись хоч якусь із них спіймати за хвіст. Але вони як прилітали, так поспішно і зникали. Раптом перед ним постала картинка. Міст. Потемніле небо. Смерч. Схарапуджені коні. Розтрощені перила. Каміння внизу. Кров, що стікає з сірих валунів до вузького русла річки. Схопив з ліжка ткане покривало, хутко розстелив біля мертвого.

– Підсобіть-но, тітко Мар’яно!

Тіло було важке, ніби камінням набите. Вдвох вони могли б винести його з будинку, але щоб доправити аж до мосту… Ольга, яку попросили допомогти, не могла зрозуміти, чого вони від неї хочуть, і продовжувала ходити. З Вишеньки теж невелика поміч.

– Візок! – наказав Левко. – Біля сараю стоїть візок.

Мар’яна прикотила триколісний візок, яким раніш зазвичай вивозили гній зі стайні. Поклали на нього тіло.

– А тепер – на міст!

– На міст? Ти звар’ював? – аж знетямилася тітка. – Як ми протарагунимо його через усеньке подвір’я? Треба сховати у погребі або закопати в саду. Так, щоб ніхто не знайшов.

– Ні, – сказав Левко. – Це не пройде. Його все одно знайдуть. Свіжа земля, сліди. Погріб у першу чергу оглянуть. Ні-ні, це не підходить. Треба, щоб його знайшли, але не тут. Ви казали, що вчора солдати довго пиячили, що

1 ... 36 37 38 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танець білої тополі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Танець білої тополі"