Читати книгу - "Сто днів. Левіафан"

сто чоловік. На них чигають багато небезпек, але всі ці небезпеки розвіються й розпорошаться перед імператором. Усі брами відчиняться перед ним. Народ радісно вітає його. Він перемагає, перемагає! Він іде, іде!

— А потім? — запитував інколи швець Вокурка. — Що буде потім?

— Цього я не бачу, — відповідала Вероніка Казимир. Збирала карти і проворно викочувалась поміж живоплотами пройнятих повагою слухачів.

XII 

Якось увечері (весна давно вже дала перші призвістки, але невдовзі знову поступилася немилосердній відродженій зимі) Анжеліна почула, як дерев’яна нога Вокурки, що повертався додому, стукотить по бруківці перед домом сильніше, проворніше і гучніше, ніж в усі інші дні.

Вокурка зайшов геть засапаний. Надворі періщив град, і мокрі зернинки засіяли йому плечі, а з єдиного чобота стікала вода, утворивши велику чорну калюжу. Скинув капелюха, зупинився в одвірку й проказав:

— Анжеліно, тож таки правда! Завтра він прийде! Король утікає!

Анжеліна підвелася. Вона сиділа на ослінчику й чистила картоплю, а тепер картоплини, гуркочучи, розкотилися по підлозі.

— Він прийде? — перепитала вона. — Завтра? І король утікає?

— Він прийде! — повторив Вокурка. І, хоча цієї миті він знав, що втратив Анжеліну, сказав утретє радісним голосом зі щасливими сяєвом на обличчі: — Він іде! Це вже точно!

Цього вечора Вероніка Казимир не прийшла. Мешканці будинку, сусіди і чужі люди приходили й запитували про неї. Вона не прийшла. Двері Ебам Поччі теж були замкнені.

— Невже це правда, що він іде? — запитала Анжеліна.

— Завтра він прийде, достоту завтра! — відповів Вокурка.

Їли вони мовчки. Обоє були щасливі і водночас нещасні, піднесені і водночас пригнічені, радісні й водночас засмучені. І не могли б сказати, чому вони були щасливі і водночас нещасні, піднесені і водночас пригнічені, радісні й водночас засмучені.

Обоє лягли спати. Проте не спали. Кожен пильнував, сподівався і думав, що інший спить.

Коли засірів ранок, Анжеліна тихо підвелася. Вона думала, що не розбудила Вокурку. А він, проте, не спав. Він добре бачив, як вона підвелася. Бачив, як вона швиденько помилася і вдяглася. Ще раз підійшла до ліжка й поцілувала його. Швець відчував, що це останній поцілунок, але не ворушився. З напівзаплющеними повіками дививсь, як пішла Анжеліна, і знав, що вона вже не захоче повернутися.

Вокурка не ворушився. Він помер. Колись він утратив ногу задля імператора, а тепер утратив задля нього дружину.

Через шість тижнів він дізнався від Ебам Поччі, що Анжеліна знову в палаці імператора. Він одразу пішов до неї. Вони зустрілися, Анжеліна вийшла до нього, він чекав її перед огорожею.

— Добрий день! — привіталася вона. — Добре, що ти захотів побачити мене.

Анжеліна була в лівреї імператорської челяді — темно-синій сукні, білому фартуху і блакитному чепчику. Вона видалася Вокурці гарною і чужою. Він сказав:

— Анжеліно, я прийшов ще раз запитати, чи ти хочеш піти зі мною?

— Ні! — відказала вона, наче ніколи не казала: «Так, хочу!»

Анжеліна сказала ці слова не менш радісно, ніж казала тоді: «Так, хочу». Швець упізнав її, то була Анжеліна. Вона ніколи не була йому дружиною, бо завжди належала імператорові, тільки імператорові.

Почав накрапати легенький дощик, що потроху посилювався. То був теплий, добрий, майже літній дощик. Вокурка дививсь, як намок одяг Анжеліни, чув, що дощ шарудить дедалі гучніше, бачив, як вона стоїть безпорадно, і знав, що їм уже нема про що розмовляти.

— Прощавай, Анжеліно! — тільки й сказав він. — Раптом я буду тобі потрібний, — я не поїду додому, а чекатиму, поки знову стану потрібний тобі.

Вони подали одне одному руки. Обидві руки були мокрі від дощу, і не відчувалося ніякого тепла в тих руках. Здавалося, ніби обоє обмінюються дощем. Анжеліна дивилась, як Вокурка важко і обережно покульгав від неї і зник за пеленою дощу.

XIII

Велике збурення панувало в усій країні, але ще більше, дарма що зовсім інше, панувало в палаці серед придворних імператора і навіть серед челяді. Всі великі події, які тоді відбувались у світі і до яких готувались, спричинив і викликав сам імператор Наполеон. Імператор був великий і поривний, натомість світ хотів лишатися малим і зосередженим, таким, як був. Слуги імператора нічого не знали про страх, який він поширював у світі. Їм був відомий тільки страх, який імператор спричиняв у палаці. Звичайно, слуги поблизу великого імператора мали менше значення, ніж королі, його вороги. Але слуги жили навколо імператора, чули щодня його голос, ловили його ласкавий чи гнівний погляд, ніжну відзнаку чи похмурий проклін. Тому його випадковий погляд, добрий настрій чи лихе слово вони, на відміну від світу, називали важливими подіями. А світ уже готувався до війни через страх перед Великим і Поривним. Натомість двірська челядь готувалася до переїзду імператора з Тюїльрі в Єлисейський палац. Двірській челяді переселення, яке вирішив здійснити імператор, видавалося важливішим, ніж війна, до якої вже почали готуватися з ним країни світу. Атож, якби Вероніка Казимир, знову утверджена на колишній посаді та в колишній гідності, не провістила на картах наближення війни, челядь імператора не мала б і думки про світ, небезпеку, смерть і життя. Але всупереч пророцтвам Вероніки Казимир і незважаючи на те, що лихо вже простерло свої похмурі крила над домом імператора, імператорські слуги не відчували його