Читати книгу - "Багряний рейд"

— Товариш молодший лейтенант женитися хоче. На тобі. А ще йому лейтенанта скоро дадуть. Це теж секрет.

Майя зупинилася, тепер дивилася підозріло.

— З якої радості він із тобою секретничає? Ще й про таке…

— Тому прийшла. Слова не даєш вставити.

Гнів остаточно минув.

— У нас тут, бач, розмова сліпого з глухим. Не інакше. Знаєш, давай справді чаю. І почнемо спочатку.

Поворушивши кочергою в піддувалі, аби вивернути нагору червоні вуглини, Майя поставила на плиту старий закіптюжений чайник. Поки грілося, поставила на стіл галети й тарілку з яблучним повидлом.

— Оце зварила, вродило, замість цукерок буде. Тут сахарин, небагато, цукру піди роздобудь. Але чай справжній, англійський, тут вгадала.

Майя витягнула з-за гірки тарілок червону бляшанку з англійськими літерами, покрутила в руках.

— Теж мені — вгадайка, — гмикнула Агата. — Спекулянтів днями трусили. Звідти напевне, з обшуку. Була в місті, так весь базар гудів. Бурчать люди на міліцію.

— Спекулянти завжди бурчать на міліцію.

— А де зараз продукти знайти? — парирувала Агата. — На картки мізер дають, а в кого діти чи хворі вдома, тим як? Війна війною, але ноги простягати теж не хочеться. По чай, масло, цукор до кого йдеш?

— Торгаші не знати, де беруть.

— Тебе не зупиняє. І не лише тебе. Бач, яка: і масельця хоцця, й тих, хто його тобі нехай втридорога віддає чи міняє на щось цінне, ненавидиш. Перекрили канал, загребли підпільний склад. І де той чай у бляшанках? У магазинах? Чи, може, міліціонери між собою роздерибанили? Не в пайок нашому товаришу дільничному ось такий чай дають, як у тебе, — вона кивнула на бляшанку.

— Не хочеш — не пий, — знизала плечима Майя. — Не сушу собі цим голову. Може, їм як премію роздали. Не грошима ж видавати.

— Може. А може й ні. У тебе кипить.

Майя озирнулася, підхопила чайника з плити. Собі поставила кухлика, гості — фаянсову чашку, крихти довоєнного життя. Спершу налила окріп, потім кинула по дрібці заварки. Розмішала держаком ложки, накрила свого кухля дощечкою, на чашку примостила зверху пощерблене блюдце денцем донизу.

— Здається, не про те говоримо. Ти ж не через чай прийшла.

— Одне за одним тягнеться.

— Слухай, не до загадок. Прямо кажи.

— Так нема, куди вже пряміше, — Агата засовалася на ослоні. — Є в мене колечко, золоте. Від тітки лишився спадок. Там більше було, але в евакуації все пішло. Дитина в мене, хлопчик хворів. На студії працювала, артистки — народ до коштовностей спраглий. Кому война, а кому — мать родна. Мали на що їх міняти. Ось це зберегла, як пам’ять.

Агата витягнула з кишені й виклала на стіл зав’язану вузликом хустинку. Розпустивши, розправила краї, показуючи Майї свій останній скарб. Це було простеньке на перший погляд кільце з бірюзою, без надмірностей та затій. Але Майя, хоч не великий фахівець, дещо про коштовності знала. Відразу визначила: робота досвідченого майстра, котрий вміє поєднувати простоту, стиль та елегантність.

— Можна? — не втрималася.

— Бери, бери, — кивнула Аглая, тут же додавши: — Бач, ніби нічого особливого, а рука сама тягнеться.

Взявши виріб двома пальцями, Майя покрутила, притиснула óбід, погладила пучкою пальця. Коли піднесла до вікна, бірюза зблиснула на сонці, ніби підморгуючи зухвало.

— Твій мужик хотів його купити, — мовила Агата спокійно й одразу ж виправилася: — Точніше, виміняти. Обіцяв продуктів. Отаку саму коробку з чаєм приносив, показати, спокусити. Знала це?

Майя відірвала погляд від колечка, глянула на гостю.

— Ні.

— Отож. Сюрприз готував. Пояснив: заміж тебе кликатиме, це обручка буде. Я не віддала. Кажу ж: хоч щось на пам’ять нехай лишиться. Чи на піковий випадок.

— Піковий?

— Ліки. Кажу ж — син хворіє часто. Поки викручувалася, а тут де візьму? Колечко — остання надія. Звідки твій дільничний винюхав про нього, знати б.

— Не винюхав. — Майя поклала кільце назад на хустку, навіть поправила, прилаштовуючи по центру. — Дізнався. Робота в нього така.

— Та звісно. Хіба ж то великий труд навести довідку про вдову, яка в евакуації міняла цяцьки та одяг на ліки й продукти. Чом би й не припустити: не все віддала, щось та й лишилося. Я чого прийшла… — Агата підвелася. — Бачу, ти справді ні сном, ні духом. Скажи своєму милому — хай шукає обручку для тебе десь у іншому місці. А від мене відчепиться.

Майя теж підвелася.

— Сама скажи.

— Я сказала. Він погрожує. Каже: не обміняю — так забере.

— Неправда.

— Сама запитай. Була б я сама, як оце ти, без дитини — хтозна. А так є, як кажуть, страховка. Хай