Читати книгу - "Задуха"

облаштованих будинків із неодмінними кондиціонерами та самовдоволеною ілюзією безпеки.

Ми з Денні — безневинні й сумирні, як саркома.

Безневинні й сумирні, як отруйні поганки.

Такий милий, приємний квартал. Навіть пиво, яке тут виставляють равликам, — німецьке чи мексиканське. Ми перелізаємо через низьку огорожу в сусідній двір.

Сидимо пригнувшись у кущах.

Я кажу:

— Слухай, друже, ти ж мене не вважаєш гарним і добрим?

І Денні каже:

— Ні, звичайно.

Після стількох дворів, після стількох тарілочок із пивом я знаю, що Денні не бреше. Я кажу:

— Ти ж не думаєш, що в душі я чулий, чуйний і ніжний і що я являю собою втілення християнської любові до ближнього?

— Ні, звичайно, — повторює Денні. — Ти — бездушна тварюка.

І я кажу:

— Дякую. Я просто хотів переконатися.

І Денні повільно підводиться на ноги. Він тримає в руках чергову тарілочку з пивом, у якій хлюпочеться відображення нічного неба, і він каже:

— Твоє здоров'я, друзяко.

Що стосується церкви, говорю я йому. Я дуже розчарувався в Богові. Навіть більше, ніж у собі самому. Він мусив мене уразити блискавкою або громом. Я маю на увазі — Бог.

А я — просто бездушна тварюка. Я навіть не став її роздягати, Пейдж Маршалл. Її стетоскоп так і метлявся в неї на грудях, коли я завалив її на вівтар. Я навіть не зняв із неї халат.

Вона слухала стетоскопом своє серце й говорила:

— Швидше, іще швидше. — Вона казала: — Я хочу, щоб ти був у одному ритмі з моїм серцебиттям.

Це несправедливо, що жінкам не доводиться думати про всякі паскудства, щоб відстрочити оргазм.

А я… я просто не зміг. Ця ідея з Ісусом начисто відбивала ерекцію.

Денні простягає мені пиво, і я п’ю. Денні випльовує дохлого слизняка й каже:

— Пий крізь зуби, друзяко, а то наковтаєшся всякої погані.

Навіть у церкві, навіть коли вона лежала на вівтарі, гола й готова, Пейдж Маршалл, лікарка Пейдж Маршалл, — я не хотів, аби вона стала просто однією з багатьох.

Бо твої фантазії — це найкраще, що тільки може бути.

Бо все найкраще, що тільки може бути, — це плід твоєї уяви.

Вдих. Видих.

— Друже, — каже Денні. — Це була моя остання скляночка спиртного на ніч. Ходімо додому, чи що.

І я говорю: нумо — ще один рейд по навколишніх дворах. Іще один квартал. Я ще не такий п’яний, аби забути про сьогоднішній день.

Такий милий, приємний квартал. Я перестрибую через живу огорожу в сусідній садочок і падаю просто в кущ троянд. Десь гавкає собака.

Увесь цей час на вівтарі я намагався змусити свого прутня встати. Відполірований дерев’яний хрест дивився на нас зі стіни. Ніякого страждальця в кошмарних муках. Ніякого тернового вінця. Ніяких мух, які кружляють над спітнілим тілом. Ніякого смороду. Ніякої крові й ніякого страждання — тільки не в цій церкві. Ніякого кривавого дощу. Ніяких хмар сарани.

І весь цей час Пейдж слухала своє серце.

Ангели на стелі зафарбовані. Світло, що сочилося крізь вітражне скло, було золотим і густим, як патока. У промені світла танцювали порошинки. Важкий і щільний промінь золотого світла падав просто на нас.

Увага, увага! Лікарю Фрейд, будь ласка, підійдіть до білого телефону.

Ми живемо у світі, який давно вже нереальний. Ми живемо у світі символів.

Денні дивиться на мою подряпану шипами пику, на моє подерте пальто й каже:

— Я серйозно. Це — остання зупинка.

Запах троянд, запах нетримання в лікарні Святого Антонія.

Собака заходиться гавкотом, скребеться в задні двері — рветься з будинку на вулицю. В кухні вмикається світло. Чийсь силует — у вікні. Потім засвічується лампа на задньому ганку. Я сам вражений тим, із яким проворством я вибираюся з куща троянд і вибігаю з двору на вулицю.

Мені назустріч по вулиці рухається парочка. Двоє йдуть обнявшись. Жінка треться щокою об комір піджака чоловіка, і чоловік цілує її в маківку.

Денні вже попихає коляску — з такою поспішністю, що передні колеса потрапляють у вибоїну в асфальті, й рожева голова гумового пупса вивалюється назовні. Скляні очі широко розкриті. Голова скаче, як м'яч, повз щасливу парочку і скочується в канаву.

Денні мені каже:

— Принеси її, будь другом.

Видочок у мене ще той: пальто розірване й залите кров'ю, із пики стирчать шипи, — я пробігаю повз парочку бадьорою риссю й витягаю з канави голову пупса.

Чоловік вищить і відсахується від мене.

А жінка говорить:

— Віктор? Віктор Манчіні? О Господи!

Напевно, вона врятувала мені життя, бо я уявлення не маю, що це за тітка.

Там, у каплиці, коли я остаточно здався, й ми дали лад своїй одежі, я сказав Пейдж:

— Справа не в ембріональній тканині. І не в образах і обуренні сильних жінок. — Я їй сказав: — Хочете знати істинну причину, чому я вас не трахнув?

Я сказав їй, застібаючи ширінку:

— Можливо, це все тому, що ви мені по-справжньому подобаєтесь.

І Пейдж сказала, поправляючи пучок на потилиці:

— Але, можливо, секс і душевні відносини зовсім не виключають одне одного.

І я розсміявся. І сказав їй, поправляючи краватку: отож бо й є, що виключають.

Ми з Денні мчимо вперед. Читаємо табличку на будинку: Березова вулиця, 700. Денні попихає перед собою коляску. Я кажу йому:

— Не туди, друже. — Я показую собі за спину і кажу: — Мамин будинок — із того боку.

Денні продовжує попихати коляску, її низ прогинається під вагою каменя і шкрябає асфальт. Щаслива парочка так і стоїть на місці з відвислими щелепами та дивиться нам услід.

Я підходжу до Денні, перекидаючи з руки в руку рожеву голову пупса.

— Друже, — говорю я йому. — Нам у інший бік.

І він каже:

— Спершу дійдемо до ділянки 800.

— А що там?

— Та нічого, — каже Денні. — Раніше там жив мій дядько Дон.

Будинки закінчуються. Ділянка 800 являє собою пустир. Далі за ним — знову будинки. Пустир увесь заріс високою травою, по периметру тягнуться старі яблуні зі зморшкуватою корою. За ними — кущі здичавілої смородини і ще якогось колючого чагарнику. У центрі ділянки — взагалі нічого. Порожній простір.

На розі — величезний фанерний щит. На ньому намальований квартал із цегляних будинків, які тісно туляться один до одного, і усміхнені люди у вікнах із підвісними квітковими ящиками махають руками глядачеві. Внизу йде напис великими чорними літерами: «Скоро тут буде новий квартал. Будівельна компанія „Меннінґтон“». Земля під щитом обсипана пластівцями фарби, що облущилася. Цегляні будинки на