Читати книгу - "Щоденник злодія"

глядить місця, куди б притулитися щокою. Доки він не засне, я відчуваю надто чуттєвою шкірою своєї шиї тремтіння його повік і загнутих догори вій. Якщо йому засвербить у носі, його лінощі та байдужість не дають йому й рукою поворухнути, щоб почухатися, і він треться носом об мою бороду, ніжно буцаючи мене головою, як теля біля материнського вимені. У такі хвилини він до краю уразливий. Один мій злий погляд, одне різке слово можуть його ранити або ж розітнути, не лишаючи сліду, його тіло, що стало надто ніжне, шовкувате і пружне. Бувало, хвиля ніжності здіймалася зі споду мого серця, неждано-негадано для мене огортала мої руки, і ті стискали його все дужче й дужче, а він, навіть не ворухнувши головою, сягав губами мого обличчя, мого тіла і припадав до них. Така, власне, його мимовільна відповідь на раптове стискання моїх рук. Хвиля ніжності завжди озивається цим щирим поцілунком, після якого я чую, як моя шкіра розквітає від лагідності простого щиросердого хлопця. По цьому я розпізнавав його покору велінням мого серця, підлеглість його тіла моєму розумові. Я шепчу, мій голос звучить глухувато, придавлений вагою його голови, що спочиває у мене на грудях:

— Коли ти лежиш отак, пригорнувшись до мене, то мені здається, ніби тебе оберігаю.

— Мені теж, — каже він. — І на відповідь квапливо цілує мене.

— Що тобі теж?

— У мене теж враження, ніби я тебе оберігаю.

— Так? Чому? Я тобі здаюся слабким?

Він лагідно видихає:

— Так… Я тебе оберігаю.

Відтак, поцілувавши мене в заплющені очі, він покидає моє ліжко. Я чую, як він причиняє двері. Під моїми повіками з'являються образи: у прозорій воді рухаються сірі, страх прудкі комахи, які водяться на тванистому дні деяких водоймищ. Вони бігають у тінявій і прозорій воді моїх очей із замуленим дном.

Мене дивує, що таке м'язисте тіло цілком розгасає від мого тепла. Він завжди ходить вихилясом: його твердість тане. Гострі кути ребра обм'якають — тільки очі сяють зі снігових кучугур. Біля мене ця машина, призначена для боїв навкулачки, для ударів головою, ногами, простягується випростується, розгортається, і, на мій подив, доводить, що завжди була лише набутою лагідністю, тільки що стиснутою, скрученою в клубок, скутою, натужною, і я розумію, як ця лагідність, ця гнучка покірливість, відповідаючи на мою ніжність, враз обернеться на злобу, оскільки втратить привід бути самою собою, оскільки моя ніжність розвіється, якщо, наприклад, я покину хлопчину, якщо моя неміч зречеться можливості володіти цим дивовижним тілом. Я бачу, що здатне спричинитися до таких спалахів. 1 яку лють викликають такі пробудження. Його лагідність знову зіщулиться, стиснеться, згорнеться в клубок, перетворившись на жахливу руйнівну силу.

— Якщо ти мене покинеш, я розумом стеряюся, — сказав він мені. — Я буду останнім покидьком.

Інколи я боюся, що його лагідність раптом вийде з покори моєму коханню. Отже, треба діяти дуже обережно і мерщій скористатися з цього дарунку долі. Вечорами, коли Люсьєн стискає мене в обіймах і вкриває моє обличчя поцілунками, моє тіло огортає туга. Моє тіло немов потьмарюється. Його запинає жалобна тінь. Мої очі звертаються до моєї душі. Чи покину я цю дитину, чи відштовхну від себе? Чи дозволю йому зірватися з мого дерева і розбитися об землю?

— Моя любов завжди сумна.

— Це правда, щойно я тебе цілую, ти стаєш сумний. Я це завважив.

— Це наганяє на тебе нудьгу?

— Ні, анітрішечки. Я радий за тебе. Я буркочу подумки:

«Я люблю тебе… я люблю тебе… я люблю тебе…»

«Моя любов, можливо, завершиться тим, що вийде з мене, — кажу я собі, — прихопивши з собою ці слова, мов якусь отруту, що її виводять із тіла молоко чи проносне». Я тримав його руку у своїй руці. Мої пучки затримуються на його. Нарешті я забираю руку, я все так само його люблю. Той самий смуток огортає моє тіло. Таким я його побачив уперше: Люсьєн спускався із Сюке босоніж. Босоніж він гуляв містом, заходив до кінотеатру. Він носив бездоганно елегантний костюм: голубі полотняні штани і матроський тільник у біло-голубу смужку з закасаним аж по плечі рукавом. Не зайве буде додати, що носив він ще черевики на босу ногу; вони здавалися мені, сказати б, старанно дібраним причандаллям, що доповнювало його вроду. Я завжди захоплювався його витримкою і владним виглядом, якого надавала йому серед пихатого натовпу цього міста проста і ґречна певність у своїй вроді, вишуканості, молодості, силі та витонченості. Бувши в осередді цього щедротного щастя, він видався мені статечним, коли осміхнувся.

В араукарії листя червоне, густе і пухнасте, вельми дорідне і брунатне. Ними обсаджують цвинтарі, прикрашають могили давно померлих рибалок, котрі упродовж століть прогулювалися на цьому ще дикому і лагідному березі. Вони спражили на сонці свої вже й так засмаглі м'язисті руки, волочачи свої човни та сіті. Тоді вони носили одяг, який і нині мало в чому змінився: сорочка з великим викотом та барвиста хустина, якою вони обв'язували свої чорняві кучеряві голови. Рибалки ходили босоніж. Вони давно повмирали. Дерева, які й досі ростуть у міських парках, нагадують мені про них. Стовпище тіней, якими вони стали, не облишало своїх пустощів і палких розпатякувань: я відкидаю їхню смерть. Не мавши інших, ліпших способів воскресити молодого рибалку 1730 року і вдихнути в нього нову силу, я або видирався під пражисте сонце на скелі, або вечорами сідав під сосни і примушував його образ втішати мене. Товариства якогось шибеника не завжди ставало, щоб відвернути від них мою увагу. Якось увечері, струсивши з чуба та куртки сухе листя, я застебнув штани і запитав у Боба:

— Ти знаєш типа на ім'я Люсьєн?

— Так, а що?

— Нічого. Він мене цікавить.

Хлопець і оком не змигнув. Навмання, він струсив із себе соснову глицю. Відтак легким порухом торкнувся свого волосся, щоб перевірити на доторки, чи не залишилося там окрушин моху, і вийшов із затінку дерева, аби поглянути, чи не заляпав грязюкою своїх солдатських штанів.

— Із якого тіста цей тип? — запитав я.

— Він? Так, нікчемний зальотник. Водився з гестапівськими «котами».

Я знову опинився в осередді п'янкого вихору. Французьке ґестапо поєднувало в собі дві чарівні риси: зраду і злодійство. Додати до цього ще гомосексуалізм — і картина буде повна, кращої годі й уявити. Ґестапо відзначалося цими всіма чеснотами, які я підношу до ранґу християнських чеснот, здатних довести будь-яке тіло до такої твердості, як у Люсьєнового. Що тут цій установі закинеш? Ґестапо відрубне од світу.