Читати книгу - "У нетрях темнолісу"

попервах будила нова жива іграшка, притлумилося. І коли Маг відлучалася кудись сама, без Живчика, вона просто одягала на нього нашийника і припинала хлопця до свого ліжка.

Живчиків повідець був досить довгий, аби хлопець міг вільно пересуватися по всій капсулі й навіть спускатися до половини сходів, що виходили назовні. Та щоразу, коли припона натягувалася і нашийник упинався йому в шию, хлопець похоплювався, що він тут просто в’язень, і серце його поривалося назад, у Темноліс, простягнений високо над ним.

Може, кінець кінцем він і знайшов би звідси вихід і повернувся додому, до своєї сім’ї. Спелда нетямилася б від щастя, що її син повернувся з Темнолісу. Може, навіть і Тунтум осміхнувся б, ляснув хлопця по спині й запропонував іти з ним валити дерева. Усе б могло бути інакше. Досить було б постаратися, і він уподібнився б до решти всіх, думав би так само, як думають лісові тролі, й ніколи, ніколи не збочував зі стежок.

Нашийник муляв шию. Але, з другого боку, подумав хлопець, чи не залишиться він таким самим невільником, якщо повернеться назад? Завжди і в усьому намагаючись бути схожим на лісових тролів, але сам лісовим тролем не бувши?

Живчик думав про помагай-біду. Де запропастився цей птах?

— Ось як мене оберігають, — гірко пробурмотів Живчик. «Твоя доля за Темнолісом», — сказав йому птах. «За», — Живчик пирхнув. «За», — сказав він. Та більше скидалося на те, що не за, а під, де він приречений розважати оте вередливе дівчисько.

— Тьху, щоб вас темнолесник ухопив, — вилаявся Живчик.

За стінкою щось хруснуло. Живчик похолов зі страху. Досить розмовляти із самим собою, подумав він. Ще викриють чого доброго!

За мить до капсули ураганом удерлася Маг. Через руку в неї був перекинутий сувій коричневого паперу.

— Мені сказали, щоб я готувалася, — заявила вона розчулено. Із цими словами Маг розстелила папір на підлозі й заходилася щось по ньому креслити. Живчик приступив ближче і спантеличено спостерігав.

Маг усміхнулась.

— Незабаром, любий Живчику, — похвалилася вона, — мені витатуюють оце на спині.

Малюнок зацікавив Живчика ще більше. На ньому було зображено здоровенну, м’язисту мегеру; вона стояла, розставивши ноги, узявши руки в боки, а обличчя прикрашав вираз несамовитої люті.

— Ми всі так робимо, — пояснила вона.

Живчик кволо осміхнувся. Він показав на малюнок, потім на Маг, потім знову на малюнок.

— Так, — сказала Маг, — це я. Точніше, такою я буду.

Живчик показав на себе і нахилив голову набік.

— О Живчику, — прошепотіла вона лагідно, — я завжди тебе любитиму.

Живчик знову сів, трохи потішений. І ту ж мить ізнадвору почулося гупання важенних кроків. Живчиків спокій умить випарувався, і він заходився нервово жувати краєчок свого шарфа. То верталася мамуся.

— Маг? — заверещала вона. — Маг!

Маг підвела голову.

— Я тут, — озвалася вона, і зараз же прохід загородила неосяжна постать самої мамусі.

— Ходімо, — сказала вона Маг. — Ну ж бо, поспішай!

— Що, вже час? — нетерпляче спитала Маг.

— Час, — коротко рохнула та у відповідь.

Маг зіскочила з ліжка.

— Ти чуєш, Живчику? Час! Гайда.

— Там, куди ти йдеш, тобі вже не потрібні будуть цяцьки, — зауважила мамуся.

— Ой мамусю, ну прошу, ну будь ласочка! — стала підлещуватися Маг.

— Я ж кажу тобі — вони не будуть потрібні. Ні зараз, ні потім.

— Мені — будуть, — не здавалася Маг.

Живчик глипнув попереду на неї, а потім на мамусю. Мумсі була лиха, Маг усміхалась.

— Ти хотів би піти? — запитала Маг.

Живчик усміхнувся знову. Хоч би що там на нього чекало, все одно це краще, ніж далі сидіти прив’язаним до ліжка. Він енергійно опустив і знову підвів голову.

— Ось бачиш, — сказала Маг тріумфальним тоном, — я ж тобі казала.

Мамуся рохнула.

— Твоя довіра до цієї звірини переходить усякі…

— Ну будь ласка, мамусю. Будь ласочка! — благала Маг.

— Ну, якщо тобі вже так припекло, — втомлено промовила мамуся, збираючи з підлоги розкладений папір. — Однак тримай його на повідцю, — вона обійшла Живчика кругом і обдарувала його поглядом налитих кров’ю очей. — Горе тобі, якщо ти встругнеш що-небудь — хоч би що то було, — що зіпсує моїй Маг такий урочистий день!

Надворі витав дух очікування. На стежках довкола озера було повно печерниць, які йшли туди само, куди й вони. Кількох Живчик упізнав — то були їхні сусідки. Деяких він бачив уперше.

— Поглянь-но, з якої далечі вони поприходили, — мовила захоплено Маг.

Обійшовши озеро, вони добулися огорожі у вигляді великого замкненого кола. При вході з охороною тинялися купки млявих чоловіків-печерників. Мамуся торувала собі шлях крізь їхні лави, а вони жалібно скиглили і падали перед нею ниць.

— Тримайся поруч, Живчику, — кинула Маг і смикнула за повідець.

Отак утрьох вони зайшли за огорожу. Щойно забачивши цю трійцю, натовп, який уже заповнив увесь простір усередині огорожі, вибухнув вітальним ревом. Маг похнюпила голову і сором’язливо всміхнулась.

Живчиковим очам відкрилося видовище, в яке було важко повірити. Сила-силенна всілякого коріння, звисаючи згори, біля землі перепліталася, утворюючи величезну баню. Обступивши її, рука в руку стояли мегери, і на їхніх помережених татуюванням тілах грало рожеве світло.

Мамуся взяла Маг за руку.

— Ходімо, — сказала вона малій.

— Гей, там, — гукнув хтось із охоронців. — Отому звірятку до Внутрішньої святині зась.

Мамуся помітила повідець, ще й досі намотаний