Читати книгу - "Вірнопідданий"

злякався цього чорного диявола? «Який нахаба! Я викину його геть!» Тваринна ненависть спалахнула в Дідеріху, ненависть білявої особини до худорлявого чорного суб'єкта, представника іншої раси, яку йому хотілося б вважати за нижчу і яка здавалася йому небезпечною. Він напосівся на робітників.

— Вал стоїть неправильно, ножі працюють погано!

Робітники тільки мовчки дивилися на нього, і тоді він крикнув:

— Механіку! — І коли чорнобородий ввійшов до цеху: — Гляньте-но, що тут робиться, яке неподобство! Вал занизько сидить на ножах, вони пошматують мені весь матеріал. Ви будете відповідати за шкоду!

Механік нахилився над машиною.

— Ніякої шкоди тут нема, — спокійно сказав він, але Дідеріх не був певний, що він не посміхається у свою чорну бороду. Щось похмуре й глузливе було в механіковому погляді, Дідеріх не міг його витримати і вже не старався грізно блискати очима, а тільки розмахував руками.

— Ви будете відповідати!

— Що трапилося? — запитав Сетбір, прибігши на галас. Він пояснив господареві, що тканина ріжеться як треба і що так робилося завжди. Робітники кивали головою, механік спокійно стояв тут-таки. Дідеріх відчув, що для технічного сперечання він не досить компетентний, і крикнув під кінець:

— Тоді в майбутньому, будь ласка, робіть це інакше! — і різко обернувся.

Він увійшов до сортувальної і, опанувавши себе, почав з виглядом знавця стежити за роботою жінок, які за довгими столами з решітками сортували ганчір’я. Одна з них, маленька темноока жінка, здумала ледь-ледь посміхнутися йому з-під барвистої хустинки, але зустріла такий холодний догляд, що злякалася й принишкла. Різнокольорове шмаття купами сипалося з лантухів, жіноче перешіптування стихло під господаревим поглядом, і в теплому притхлому повітрі не було чути нічого, крім брязкання вправлених у столи ножів, які зрізали гудзики. Але Дідеріх, що оглядав труби парового опалення, почув підозрілий шум. Він перехилився через купу лантухів — і відсахнувся, весь червоний, кінчики його вусів затремтіли.

— Ану, облиште там! — крикнув він. — Вилазьте! — З-під лантухів виліз молодий робітник. — І полюбовниця твоя теж! — кричав Дідеріх. — Скоро там! — І коли дівчина, нарешті, з’явилася, він узявся в боки. Весела історія! Його фабрика не тільки пиварня, але й щось гірше! Він так верещав, що всі збіглися, — Ну, пане Сетбіре, і це теж завжди так робилося? Можна вас поздоровити з новим успіхом! Значить, люди звикли розважатися за лантухами в робочий час. Як цей хлопець потрапив сюди? — Робітник сказав, що це його наречена. — Наречена? Тут нема ніяких наречених, тут є тільки робітники. Ви обоє крадете у мене робочий час, за який я вам плачу. Ви — свині і, крім того, злодії. Я викину вас і віддам до суду за образу громадської моралі!

Він з викликом озирнувся навколо.

— Я вимагаю тут німецької пристойності і німецької порядності. Зрозуміло? — Погляд його, впав на механіка. — І я доб’юся цього, хоч би як ви тут кривлялися! — крикнув він.

— Я й не збирався кривлятися, — спокійно відповів механік. Але Дідеріха вже несила була спинити. Нарешті, він йому доведе!

— Ваша поведінка вже давно здається мені підозрілою! Ви не виконуєте ваших обов’язків, тому й завелися тут такі парочки.

— Я не наглядач, — докинув механік.

— Ви просто язикатий баламут. Ви розбещуєте підлеглих вам людей. Ви розводите крамолу! Як вас, до речі, звати?

— Наполеон Фішер, — сказав механік.

Дідеріх остовпів.

— Нап… Іще чого! Ви соціал-демократ?

— Авжеж.

— Я так і думав. Ви звільнені.

Він звернувся до робітників:

— Запам’ятайте це! — І, різко обернувшися, вийшов з приміщення. На подвір’ї його наздогнав Сетбір.

— Молодий господарю! — Він був дуже схвильований і не хотів говорити, поки вони не замкнули за собою дверей контори. — Молодий господарю, — сказав бухгалтер, — звільнити його неможливо, він член спілки.

— Саме тому я й хочу викинути його, — відповів Дідеріх.

Сетбір пояснив йому, що цього не можна робити, бо тоді всі кинуть роботу. Дідеріх не міг цього зрозуміти. Хіба вони всі належать до спілки? Ні. В чому ж тоді справа? Сетбір пояснив: вони бояться «червоних»; навіть на старих робітників покластися не можна.

— Я їх всіх викину! — вигукнув Дідеріх. — З чадами й домочадцями, з бебехами й манаттям!

— Та чи зможемо ми дістати інших, — сказав Сетбір л, злегка посміхнувшися, подивився з-під зеленого козирка на розгніваного молодого господаря, який бігав по кімнаті і натручувався на меблі. Дідеріх кричав:

— Господар я на своїй фабриці чи ні? Я б хотів бачити…

Сетбір дав йому накричатися, а потім сказав:

— Пане докторе, вам не доведеться розмовляти з Фішером, він не піде від нас, він знає, що це завдало б нам дуже багато прикростей.

Дідеріх ще раз став дибки.

— Он як! Значить, мені не доведеться просити його, щоб він зласкавився і залишився? Цей пан Наполеон! Мені не доведеться запрошувати його в неділю на обід? Це була б для мене надто велика честь!

Кров ударила йому в голову, кімната здавалася йому тісною, він розчинив двері. Механік саме проходив поблизу. Дідеріх подивився йому вслід, ненависть загострила його здатність сприймати — він помітив одночасно і криві, худі ноги цього чоловіка, і його кощаві плечі з надміру довгими руками, а коли механік заговорив з робітниками, то він побачив, як рухалися під ріденькою чорною борідкою його міцні щелепи. Як ненавидів Дідеріх цей рот і ці вузлуваті руки! Чорнобородий вже давно пройшов далі, а Дідеріх досі ще відчував його запах.

— Подивіться, Сетбіре, — передні лапи звисають у нього аж до самої землі. Ще трохи, і він почне бігати рачки й гризти горіхи. Цій мавпі ми вже підставимо ніжку, будьте певні! Наполеон! Таке ім’я вже саме по собі є викликом. Хай він остерігається, бо один з нас двох, — Дідеріх