Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

Здавалося, те, що виднілося попереду, його анітрохи не цікавило, і бажання дізнатися, що це, він не мав.

Чи далеко ще йти? Тридцять? П’ятдесят миль? Здавалося, відповідь залежить від того, чи далеко простягається поле видимості в цій рівнинній місцині. Едді не знав відповіді. Лише в одному він був впевнений: Джейк не помилився принаймні у двох пунктах – то була якась будівля і стояла вона на шосе, займаючи всі чотири смуги. Інакше й бути не могло, бо як би тоді вони могли її бачити? Довкола шосе був тонкохід, він би її поглинув.

Може, вона стоїть на одній із відкритих ділянок, тій, які Сюзанна називає дірками в хмарах. А може, перед тим місцем тонкохід закінчується. А ще можливо, що це чортові глюки, от що це. Що б там не було, тобі краще на деякий час викинути це з голови. Спочатку гульки на платній дорозі.

Але будівля манила його до себе, як зачарована. Вона була як повітряно-неземна цукерка «Тисяча й одна ніч» у блакитній із золотом обгортці. Втім, Едді здогадувався, що синь позичена в небес, а золото – у ранкового сонця.

– Роланде, а ходи-но сюди на хвилину!

Спершу він думав, що стрілець навряд чи послухається, але той підтягнув сиром’ятний шнурок на Сюзанниному ранці, підвівся, вперся руками в поперек, потягнувся, а потім підійшов до Едді.

– О боги, в цій банді господарством займаюся тільки я, – напівжартома пробурчав він.

– Ми допоможемо, – пообіцяв Едді. – Як завжди. Але спершу поглянь-но туди.

Роланд кинув у той бік, куди показував Едді, лише побіжний погляд, так, наче не хотів визнавати навіть самого факту існування будівлі.

– Це ж скло, правда? – спитав Едді.

Роланд ще раз скоса зиркнув.

– Начебто, – сказав, як відрізав.

– У моєму світі багато скляних будівель, але здебільшого всі вони офісні. А та штука має такий вигляд, наче потрапила сюди з Діснейленду. Знаєш, що таке Діснейленд?

– Ні.

– Тоді чому ти на неї не дивишся? – втрутилася Сюзанна.

Роланд подивився на далекий відблиск сонця, що вигравав на склі, – і знову лише побіжно, квапливо, скоса.

– Бо то халепа, – сказав він, – і ця халепа в нас на шляху. З часом ми до неї дійдемо. Тож не варто лізти в халепу, поки в неї ще не вскочили.

– А ми добудемося туди сьогодні? – поцікавився Джейк.

Роланд знизав плечима. Його обличчя залишалося непроникним.

– Як на те Божа воля, то вода буде.

– Господи, та ти міг би заробити купу бабла, пишучи пророцтва для гадального печива, – пожартував Едді, сподіваючись, що це викличе в Роланда усмішку. Але марно. Стрілець перейшов дорогу, опустився на коліно перед пожитками, закинув наплічника й кошіль на спину й став чекати на своїх супутників. Зрештою всі спакувалися й знову вирушили в путь трасою 70 на схід. Роланд самотньо крокував попереду, втупившись поглядом у носки своїх чобіт.

12

Увесь день він не зронив ані слова. Будівля наближалася (халепа, і в нас на шляху, сказав він), і Сюзанна потроху починала розуміти причину його мовчанки. Він не сердився і не хвилювався через те, що на них чекає ввечері. Це все через історію, яку Роланд пообіцяв їм розповісти. Він обдумував її і очевидячки дуже хвилювався.

Коли вони зупинилися на обід, будівля вже добре вимальовувалася попереду. То був палац із багатьма вежками, увесь із дзеркального скла. Тонкохід підступав просто до його стін, але палац незворушно здіймався у височину, торкаючись вежами неба. Тут, у рівнинній сільській місцевості східного Канзасу, він виглядав як одна велика недоречність. А втім, ніколи в житті Сюзанна не бачила такої гарної будівлі. Вона була навіть привабливіша за Крайслер-білдинґ.

Вони наближалися, і Сюзанна вже не могла дивитися в інший бік. Споглядати, як у дзеркальних стінах замку відбиваються пухкі хмарини, що пливуть собі в піднебессі, було все одно що дивитися на неймовірно приємний міраж… міраж, який не розсіюється. В будівлі була якась непорушність, неспростовність. Частково це відчуття пояснювалося тим, що палац відкидав тінь, адже, як відомо, міражі тіней не мають. Але було ще щось. Палац просто був там, де він був. Сюзанна не мала жодного уявлення, як ця казкова краса потрапила до краю дешевих генделиків, але її існування було незаперечним. А решту вони дізнаються з часом, подумала вона.

13

Вони мовчки облаштували табір, мовчки спостерігали, як Роланд робить зі скіпок димохід, з якого розгориться їхнє багаття, дивилися, як сонце охоплює полум’ям скляний замок. Його вежі й зубчасті стіни спершу запалахкотіли червоним вогнем, потім стали помаранчевими, потім золотими і зрештою, коли на небесному склепінні з’явилася Стара Зоря, миттєво охололи до відтінку вохри…

«Е ні, – подумала Сюзанна голосом Детти Волкер. – То не вона, мала. То Полярна Зоря. Та сама, яку ти роздивлялася вдома, коли сиділа в татуся на колінах».

Але їй хотілося побачити саме Стару Зорю, а ще Стару Матінку. Вона здивувалася до глибини душі, збагнувши, що сумує за світом Роланда, а потім подумала, що це не дивно. Зрештою, в тому світі її ніхто не називав чорнопикою сучкою (принаймні, поки що), в тому світі вона знайшла чоловіка, якого покохала… і добрих друзів. Від думки про них їй мимоволі схотілося плакати, тож вона обійняла Джейка і притисла його до себе. Хлопчик трохи опустив повіки й, усміхаючись, дав себе обійняти. Десь віддалік неприємно, але стерпно навіть без набоїв у вухах, стогнав і бурмотів тонкохід.

Коли зі скляного замку зникли останні жовті смуги світла, вони посідали на смузі для пішоходів, а Роланд повернувся до багаття. Там наробив м’ясних згортків і роздав їжу по колу. Їли всі мовчки. Сюзанна помітила, що Роланд узагалі майже не торкався їжі. Коли вечерю було закінчено, по небу й скляних стінах замка вже розсипався Чумацький Шлях. Зірки у склі горіли, як болотні вогні в стоячій воді.

Першим порушив мовчанку Едді.

– Тебе ніхто не силує. Ми тобі вибачаємо. Чи звільняємо від цього. Чи що там в біса треба, аби ти більше не сидів з такою сумною фізією.

Роланд пустив його слова повз вуха. Він пив з бурдюка, притримуючи його ліктем, наче якийсь селюк, що п’є з глечика місячне сяйво, закинувши голову назад і витріщаючись на зорі. Останній ковток він виплюнув на узбіччя.

– Доброго тобі врожаю, – сказав Едді. Він не всміхався.

Роланд не відповів, тільки зблід, наче привида побачив. Чи почув.

14

Стрілець повернувся до Джейка, і той відповів йому серйозним поглядом.

– Випробування на мужність я пройшов у чотирнадцять років, наймолодшим з усього свого ка-тету – класу по-вашому.