Читати книгу - "Женя і Синько"

можна?» — ходила й ойкала Женя. їй наче в душі щось перем'яли й перетовкли — у босячні, як зрозуміла дівчина, не було ножів, і Кадушині дружки виламували деревця руками, викручували їх живосилом. Деякі туї були міцні — їх тільки скалічили, обчухрали гілки та хвою і затоптали. А вирвані, з якими гралися, тепер лежали мертво, валялись розкидані, наче люди, котрих побило в автокатастрофі.

У Моті скривилось посиніле обличчя, затремтіли губи, він був готовий от-от заплакати.

— Ну, справжні варвари! Як же так? Як можна? — з болем примовляла Женя, схиляючись над кожним дере? вом — Це Кадуха! Це його виховання! «Пузом к зємлє!...» І бач — повзають перед ним!

З гіркою образою, з жалем відчула Женя: Бен, її генерал, дворовий полководець, все далі й далі відходить од неї, і малих тепер грубо відштовхує, і жарти, насмішки його стали недобрі... «То Кадуха, то він під’юджує!» — стисла холодні долоні Женя.

— О, а де ж моя туйка! — озирнулась вона насторожено.

Згадала: тоді, навесні, вони з батьком прийшли на суботник і теж посадили туйку — чи не найменшу — над яром, струнку й охайну, як лелечку. Посадили отам — на самому краю плантації. З тривогою глянула туди: нема деревця! Стирчав із землі тільки розчахнутий оцупок кореня з білими покрученими волокнами.

— Бен! — вимовила глухо Женя, щось раптом їй стисло горло. — Як ти міг? Я мовчала... Я думала — хай! Минеться! А ти?.. Ні, не подарую цього! До директора піду!

— Я ж казав! Я ж казав! — жалібно зашморгав Мотя. — Казав, що в Бена апендицит у голові!

А тим часом хлопці оговтались. Вадька Кадуха, як найбільш досвідчений у справах «тікай-доганяй», помітив, що ніякої міліції нема, що стоять на горбу два «шкети» з їхнього двору і що, виходить, армія злякалась куща. І ось у рові затріщало, захитались гілки, заляпані болотом герої почали оточувати Женю й Зайчика. Мотя вчепився дівчині за руку й принишк, до сліз роздираючи сполохані очі.

А з рову посвист і хлоп’ячі вигуки:

— Ей, Жабуліно! Ти чого притяглась? Підглядати? Доносити?

— Шпійонка! І мікроб із нею!

— Братва, обходьте з флангів! Не пускайте!

— Вогонь! Шрапнеллю!

Женя з Мотею пригнулись, а на них полетіли цурпалки, сучки, кавалки глини. Братва сопіла, дерлась нагору, і Вадька Кадуха, що ліз попереду, брудно, по-базарному вилаявся й погрозив: «Зараз я їй дам!.. Зараз натовчу їй фізію!» Він уже близько видряпувався. Женя бачила його ватяну шапку з заломленим вухом і сіре обличчя, перекошене недоброю посмішкою.

Дівчина позадкувала. Вона злякалась — за себе й за Мотю. Нудно-нудно занило під серцем: удвох вони на пустирищі, далі яр, чагарі, нікого й не докличешся. «Поб’ють!» — майнула безпорадна думка.

А Вадька звівся над нею й засопів їй у потилицю. Женя стояла прищулившись і одною рукою закривала Зайчика.

— Ну? — загрозливо нукнув Кадуха й ляснув Женю по шапці, але ще без люті. — Ставай на коліна, чуєш! І клянись, що не скажеш!.. Що не бачила! Ставай!

Кадуха ляснув її сердитіше. Женя хитнулась уперед, шарпнула ненароком і Зайчика, той перелякано захлипав. А Женю ще хтось ударив, ногою, і дуже боляче, вже сльози запекли їй очі, вона хотіла повернутися, двинути носаком, а тоді...

— Вадька! — зашипів тут несподівано Бен і плечем заступив Цибульку. — Не чіпай її, ясно? Я сам, коли треба, дам! Це з нашого класу...

— Диви! — сторопіло лайнувся Кадуха. — 3 вашого класу! Ти що, груддю за неї? Матросов! А хоч — і тобі вріжу по писку!

— Вріж!

— І вріжу! Щоб не козирився тут перед нею!.. Ти! — Вадька демонстративно штовхнув прищулену Женю в потилицю (мовляв, начхать мені на таких захисників, як Бен). — Зараз тобі нюх одгвинчу, більше не попхаєшся в наші діла! Ану, підставляй!..

І Вадька розчепірив брудні, вимазані в грязюку пальці й поліз прямо Жені в обличчя.

— Ей, пацанва! — гримнув звідкілясь міцний чоловічий голос. — Ану відійдіть! Герої! Налетіли гуртом на дівчину! І дитя лякаєте! Марш звідси! Щезніть!

Крізь пекучі сльози, крізь туман Цибулько побачила: стоїть на горбу дядько в чоботях, в довгополому плащі й держить на мотузці козу, оту поважну, що прогулювалась на футбольному полі.

Кадуха і його дружки попригинали голови, як щури, зиркали спідлоба на дядька й переглядалися між собою.

А в Жені гаряча образа підступила до горла; вона й сама не хотіла, проте раптом заплакала й, ковтаючи сльози, промовила:

— Дядю, ви гляньте, як вони туї поламали! І мою, ту, що я з батьком садила...

— Ф’ю! — аж присвиснув дядько. — Дак це вони тут усе перерили?!

— Вони, дядечку! Вони! Ось недавно!

— Стій! — гримнув дядько на козу. — Стій! Я з ними зараз по-шоферському поговорю!

Дядько рушив до хлопців, мокрий плащ на ньому залопотів, як жерстяний, а чоботи гучно зачавкали по болоті.

— Тькай!!! — вирвалось хрипле з Вадьчиного горла, і його одчайдухи один поперед одним застрибали в яр, у гущину, ламаючи дерева й гублячи останні гудзики на піджаках та куртках.

Мотя хлипав, кулачком розмазуючи сльози й стиха питав, чи сильно вдарили Женю, чи болить їй, а дівчинку турбувало інше:

— Давай, Мотю, тікати! Додому! Щоб нас на стадіоні, отам коло воріт, не перестріли!

Вона схопила малого за руку й потягла з гори, а дядько зіп’явся над ровом і гримів у туман:

— Я вас все одно знайду! Хулігани! Живі дерева так потрощили

ЯБЕДА ЧИ БОЯГУЗИ

Вже чверть