Читати книгу - "Небезпечнi мандри"

з місця. Я подумав, що ви — елілі! Що ж мені було — пропадати задурно з ним разом? А я зараз такий кволий, що й миші не подужав би!

— Ти знаєш мене? — спитав Ліщина. Але капітанів помічник не встиг відповісти, як із пітьми виринули Кульбаба з Кучмою. Кучма спочатку витріщився на Падуба, а тоді присів і торкнувся носом його носа.

— Падубе, це я, Тлайлі! — сказав він. — Ти кликав мене?

Падуб не відповідав, тільки невідривно дивився на Кучму. Той глянув на другого кроля.

— А хто це прийшов із ним? — спитав він. — Ой, це ти, Дзвіночку! Скільки ще вас прийшло?

— Більш нікого, — відповів Дзвіночок. Він хотів ще щось додати, але тут заговорив Падуб.

— Тлайлі, — вимовив він. — Ми таки знайшли тебе!

З великим зусиллям він спромігся сісти на задні лапи й подивився довкола.

— А ти — Ліщина, правда? — спитав Падуб. — А це… ох, я згадав би хто, коли б не почувався так кепсько.

— Це Кульбаба, — пояснив Ліщина. — Слухайте… Я розумію, що ти зморений, але нам не можна тут лишатися. Це небезпечно. Зможеш ти дійти з нами до наших нір?

— Так, я вже зможу йти, — відповів Падуб. — А далеко туди?

— Не дуже, — сказав Ліщина, думаючи, що навряд чи Падуб зійде на крутий схил.

Багато часу й зусиль забрала в них ця дорога. Коли зійшов місяць, Ліщина побачив у місячному світлі Чашечку — малий вибіг їм назустріч.

— Ти чого це прибіг? — суворо спитав його Ліщина. — Я ж сказав Вероніці, щоб усі сиділи в норах!

— Вероніка не винен! — сказав Чашечка. — Ти захистив мене біля річки, Ліщино, і я вирішив піти пошукати тебе зараз. Та й нори ось вони, поруч! А це з вами справді капітан Падуб?..

Надбігли Кучма й Кульбаба.

— Ось що я скажу, — заговорив Кучма. — Цим двом потрібен відпочинок, і то надовго. Може, хай Чашечка й Кульбаба візьмуть їх із собою в порожню нору й побудуть коло них, скільки буде треба? А решта хай не турбує їх, аж поки вони піддужчають.

— Авжеж, так буде краще, — погодився Ліщина.

Ось вони вже й дострибали до глоду. Всі кролі сиділи надворі, чекаючи й перешіптуючись.

— Усі мовчіть! — звелів Кучма, перш ніж будь-хто встиг подати голос. — Так, це Падуб, і Дзвіночок із ним, а більш нікого. Вони дуже слабкі, їх не можна турбувати. Ось цю нору ми віддамо їм. А зараз я сам іду під землю, і ви всі йдіть спати, якщо у вас лишилась хоч крапля здорового глузду.

Але перш ніж полізти в нору, Кучма обернувся до Ліщини й сказав:

— Цього страшного вечора ти пішов назустріч небезпеці замість мене. Я цього не забуду, Ліщино!

А Ліщина не забув про Жостірову лапу і взяв його з собою в нору. Рана вже загоювалась, і Ліщина невдовзі спокійно заснув.

Наступний день видався теж спекотний, безхмарний. Ні Чашечка, ні Кульбаба не вийшли на ранковий сильфлай. Після паші Ліщина безжалісно повів усіх кролів до букового гаю і сказав рити далі. Розпитавши Суницю про те, як була зроблена велика нора в його колонії, Ліщина з’ясував, що стелю там тримало не тільки бічне коріння, а й коріння, що йшло прямовисно вниз, у долівку.

— Прямовисних коренів там небагато, але вони важливі, — пояснив Суниця. — Вони тримають велику масу землі. Без них стеля завалилася б після зливи.

Ліщина й Кучма спустилися з Суницею під землю. Перша нора нової колонії починалась між коріння одного з буків. Поки що, власне, вся колонія зводилась до невеличкої, невивершеної печери з одним-єдиним входом. Кролі взялися до роботи, намагаючись розширити нору, влаштувати залу під корінням і вирити із зали вгору другий хід, який виводив би в ліс.

Раптом Суниця перестав рити й затупцював поміж корінням. Він нюхав, покусував, утоптував землю передніми лапами. Ліщина подумав, що той, може, стомився і це так відпочиває, ніби працюючи, але незабаром Суниця вернувся до Ліщини й Кучми і сказав, що у нього виникли деякі міркування.

— Бачите, — сказав він, — тут немає такого великого розгалуження міцних коренів, як було у нас там. Навряд чи нам пощастить натрапити на таке саме розгалуження тут. Проте ми можемо чудово обійтися і тим, що маємо.

— А що ж ми маємо? — спитав Ожина, що саме спустився згори.

— Маємо кілька товстих коренів, що йдуть прямо вниз, їх тут більше, ніж у залі в тій колонії. Найкраще буде рити землю навколо них, а самі корені лишити — ні в якому разі не перегризати! Вони пригодяться нам, якщо ми хочемо спорудити залу.

— Отже, в залі ми скрізь натикатимемося на ці товсті, прямовисні корені? — розчаровано спитав Ліщина.

— Ну то й що? — сказав Суниця. — Зала від цього аж ніяк не стане гірша. Ми спокійно зможемо обминати ці корені, й вони не заважатимуть нам розповідати казки. Вони й зігріватимуть залу, і звук проводитимуть із поверхні, а це теж може стати нам у пригоді.

Побудова зали, яку кролі вже встигли наректи Сотами, стала своєрідним тріумфом Суниці. Ліщина обмежився тим, що організовував копачів, а всі інженерні клопоти полишив на Суницю. Робота велась позмінно: кролі, що попрацювали якийсь час, виходили на поверхню попастись, побавитись та просто полежати на сонечку. День хилився вже до вечора, і весь цей час довкола панувала тиша, якої не порушували ні люди, ні трактори, ні навіть худоба. Кролі дедалі більше цінували цю перевагу, здобуту завдяки прозірливості П’ятого. Надвечір почали проглядати обриси великої зали. У північній її частині букові корені утворили щось ніби несиметричну колонаду; в центрі був відкритий простір, а далі, де не було опорних коренів, Суниця подекуди лишив блоки неторканої землі,