Читати книгу - "Слово після страти"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мене оточили увагою, всіляко допомагали. Казимир, що був старостою камери, умудрявся викроювати для мене зайву порцію баланди, зайвий кухоль окропу, щоб я міг попарити скалічені, розпухлі пальці, які гноїлися. Він же промивав і рани на моїй спині.
Після того як я закінчив свою розповідь, Казимир важко зітхнув і рівним спокійним голосом мовив:
— Так, видно, судилося тобі, синку. Долі конем не об’їдеш, а чому бути, того не минути.
Почувши це, я подумав: «Е, ні, дорогий Казимире! З такими, як ти, мені не по дорозі. Я не можу й не хочу жити за формулою: чому бути, того не минути».
Настала ніч. Через віконце камери видно було загратований клаптик темного неба і кілька синювато-білих мерехтливих зірок. Мене огорнула туга за волею, напливли згадки з далекого щасливого дитинства. Аж не вірилося, що в мене було те дитинство, були дитячі ігри й розваги, був чарівний світ казки й пригод, схожих на казку...
Мені минав шостий рік. Не пригадую вже чого, але я жив у діда й баби. Був похмурий осінній ранок. За вікном сіялася мжичка, а в хаті було тепло, затишно. Баба поралась коло печі. Я збирався снідати. На столі стояли млинці, варена картопля із шкварками і сметана.
У сінях загупали важкі дідові кроки, потім одчинилися двері і до хати ввійшов оброшений дід з якимось великим птахом під пахвою. Не кажучи й слова, він опустив птаха на долівку і, гордо випнувши кістляві груди, подивився на бабу так, наче приніс їй пудового зайця. Баба саме вигрібала коцюбою жар із печі. Від здивування вона вклякла на місці, а її лагідні сиві очі почали темніти,
— Що це ти припер? — голосом, який не віщував добра, спитала вона в діда.
— Хіба не бачиш? Журавля! — розгублено усміхнувся дід.
— Що ж ти з ним думаєш робити? Мо’, на сало годуватимеш? — глумливо мовила баба.
— На сало не годуватиму, а подержу, поки в нього загоїться поранене крило.
Далі дід розповів, що журавля він знайшов у лозах біля озерця. Птах був мокрий і, як видно, дуже зголоднів. Він накульгував на одну ногу і тягнув по землі поранене крило.
— Ти, старий, як мале дитя: де що не запопадеш — усе тягнеш до хати. Люди он гусей угодовують, а ти контентуватимеш журавля,— невдоволено сказала баба і спересердя плюнула на птаха. Той одскочив трохи вбік і сердито заклацав дзьобом. У цей час до нього почав скрадатися наш ледачий кіт Потап, який узимку день і ніч вилежував на теплому припічку, а влітку спав на призьбі під хатою. Зараз він здивовано принюхувався до журавля. Той, не роздумуючи, клюнув Потапа своїм довжелезним дзьобом. Кіт верескливо нявкнув і втік на припічок. Ми всі засміялися.
Так у дідовій хаті оселився журавель. Він швидко звик і почував себе добре. Баба чомусь прозвала його Оверком і хоч за звичкою бурчала, проте годувала птаха і, коли дід не бачив, навіть гладила його.
Оверко був дуже кмітливий і компанійський. Правда, до баби він ставився з недовір’ям і, сказати б, з неприязню, зате мене й діда любив. Коли ми сідали до столу, Оверко був тут як тут. Він безцеремонно зазирав у дідову череп’яну миску і, якщо страва не була гаряча, хапав своїм довгим дзьобом найкращий шматок. Я задоволено реготав, дідове обличчя прояснювалось у лагідній посмішці, навіть баба крадькома усміхалася куточками уст.
Минула зима, настала весна, а потім і літо. Оверкове крило давно загоїлось, він уже літав, а проте од нас не збирався тікати. Журавель діловито й статечно дибав по двору, часом вступав у бійку з гребенястим бабиним півнем Саливоном. Правда, ці бійки завжди кінчалися тим, що Оверко рятувався втечею, а коли було непереливки, злітав на хлів і звідти бундючно позирав на свого ворога. Найбільше любив ходити зі мною на ріку або до озерця. От де була йому розкіш!
Непомітно збігало літо, настала осінь. На південь, надривно курликаючи, потяглися журавлині ключі. Засумував наш Оверко. Він раз у раз злітав у небо, кружляв над дідовою хатою, посилаючи своє розпачливе «кру-кру» птахам, що відлітали у вирій. Одного дня він полетів і більше не повернувся. Я плакав од жалю. Втішаючи мене, дід сказав:
— Усяк хоче волі. Воля найдорожча і людині, і звірові, і птаху.
Так, воля — найдорожчий скарб, який дається людині від народження. У цьому я переконався на власному гіркому досвіді. «Оце б зробитися журавлем і полетіти в рідні краї..,»—фантазував я в камері гестапівської тюрми, поринувши у спогади з дитячих літ...
В’язні пошепки розмовляють. Тихо жебонить приглушений голос Казимира. Старостою він став кілька днів тому. До нього старостував польський кримінальник
Юзек. Він по-всякому знущався з в’язнів, особливо з радянських людей. Коли терпець усім урвався, Юзека порішили вночі. На ранковому аппелі комісар Червоної Армії «дядя Ваня», як називали його в камері, щоб врятувати від смерті товаришів, узяв вину на себе. Комісара замучили на моїх очах. Коли я розповів про це в’язням камери, усі одностайно заявили, що то був їхній «дядя Ваня». На жаль, я не поцікавився тоді прізвищем цієї мужньої людини, бо хіба ж знав, що доведеться писати спогади...
Через три дні мене «висмикнули» з сімнадцятої камери і знову кинули в одиночку.
Вранці дали миску баланди і маленький, завбільшки з сірникову коробку, шматочок хліба. Він був наполовину з тирси, а все-таки це хліб. Видача хліба означала дорогу. І справді, невдовзі за мною прийшли, оділи наручники і вивели в тюремний двір. Там уже стояло чоловік тридцять в’язнів у наручниках. Після звичайної в таких випадках процедури перераховування, звірки списків і перевірки тюремного «майна» — білизни, смугастих роб і гольцшугів — та старанного обшуку нас вишикували в колону по шість чоловік, просилили крізь кільця наручників кожного довгий ланцюжок і загнали в криту машину. На лавиці біля заднього борту вмостилися п’ять автоматників, начальник конвою сів у кабіну, і машина виїхала за ворота
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слово після страти», після закриття браузера.