Читати книгу - "Зірка, або терористка, Марина Меднікова"

чи певен він, що хоче бути саме тут і саме у такому товаристві.

Зірка часом слухала теревені Маріванни навіть з цікавістю: хто кому і що сказав у найскандальнішому королівському сімействі. «Чому ви обрали Віндзорів? — якось запитала. — У Клинтона теж життя як бульварний роман, куди тим серіалам». «Твій Клинтон, даруй, вульгарна особа і вискочень. І ще — моя Єлизавета нікого не бомбувала».

Після арешту Командо Зірці не було з ким порадитись, розібратися, звідки чигає небезпека. Навіть її енергії не вистачило, аби дістати побачення з Командо. Довкола відчувала якщо не пустелю, то савану. Говорити з Джефрі на цю тему? Наші реалії для нього як життя планет для астронома чи комах для ентомолога. А вона — метелик у його колекції. Приспаний ефіром, під шклом у парадній залі маєтку. Помиї, отрути, причинна Травка, ідіоти-слідчі — це товар не для його торгу. Олег — хорт, купить і продасть, ще купить і продасть, тільки дорожче. Травка? Елла Ганська?

Ельфа неземного сюди вплутувати?

Переконуєшся, позірне існування — мікронна плівка над прірвою і безоднею буття справжнього, де вирують гормони, шаленіють клітини, де царство фізики й хімії законів виживання, а не ля-ля. Отак крім Маріванни й перемовитися ні з ким. Досі жила як у тому анекдоті: малюк у батьків не розмовляв до десяти років, аж за столом спитав, чому суп холодний. Зайойкали — чому ж, мовляв, досі мовчав? А він на те: досі все було гаразд.

— Маріванно, ви розумієте вбивць? Не маніяків та психів. І не вбивць зопалу, з безвиході. Я про нормальну людину, яка й живе непогано, а от обрала вбивство як засіб досягнення мети.

— Якої? — жваво зацікавилася стара.

— От і ви. Хіба існує мета, заради якої можна вбити?

— Спіймала. Я запитала з цікавості. Відтоді, як сіла отут на балконі, світ звузився до клаптя вулиці перед парадним. І довелося зрозуміти, що світ не зовні, а в середині мене.

Повіриш, мені цікавіше жити, ніж раніше, ніщо не термосить.

Сиджу оце, спостерігаю, сную висновки, розмірковую, вирішую проблеми англійської королеви, а схочу — займуся й твоїм Клинтоном. Хто мені заборонить? Моя голова, що хочу, те й варю. А на запитання скажу так: яке у мене мусить бути найпалкіше бажання? Ходити як усі люди, правильно?

Скажуть мені — вбий отого дядька в кепці, ти його вперше й востаннє бачиш, нічого про нього не знаєш — і підведешся з остогидлої коляски, підеш на вулицю, в магазин. Господи, у черзі можна постояти! Важкі торби додому занести! А не вб’ю, бо маю уяву. Я такого собі подумки накручу про того дядька, що й ну. Снитиметься. Щастя від такого зцілення пропаде… Виходить, не дуже хочу ходити.

— Щоб убити, слід мати менше уяви?

— Люди дурні. За однією мрією йде інша, летить третя. Як у записниках Ільфа: казали, мовляв, буде скрізь радіо — настане загальне щастя. Ну, з’явилося радіо… А щастя? Якщо заради мрій убивати — людей не настачиш. Отримане ніколи не дає того задоволення, як омріяне.

— То ви щаслива?

— Я знаю, що таке щастя.

— Скажете?

— Почуте — не відчуте. Тобі зарано щастя відчувати.

— А скажіть.

— Щастя, дитино, — перерва між болями. Повноцінне, велетенське щастя. Що дужчі напади болю, то вагоміше і яскравіше щастя їхньої павзи. Іншого не знаю.

Мобільник. «Слухаю, передзвони додому за кілька хвилин». Зірка поцілувала стару.

— Мушу йти.

— Ти ж мені нічого не розповіла.

— Ось-ось відзвітую.

Джефрі перебував у піднесеному настрої. Дороті повідомляла: Сару виписали, почувається добре, аналізи пристойні. Виявилося — звичайне харчове отруєння, Сара зізналася, що з’їла на вулиці чебурек. Як ви можете їсти те, чим торгують у вас на вулицях, не розумію. А я не розумію, як ви могли бомбувати Бєлград. Ігор Кулик ще на сходах зрозумів: справи таки кепські. Аж сюди завивала стара пральна машина, гудів пилосос, шумували потужні струмені води на кухні і у ванній. За десятиріччя Кулик вивчив: несамовита стихійна хазяйновитість дружини не віщувала нічого доброго. Що дужчав дистрес, то більше квартира нагадувала «Бурю в пустелі». Сьогоднішню — за десятибальною системою можна оцінити на одинадцять. Тетяна крутилася водночас у кількох гарячих точках: у ванній прала все, що надавалося й не надавалося до прання, на балконі розвішувала, у кімнаті пхала шмаття до шаф, у дворі витрушувала килимки, на кухні варила борщ і водночас мила вікна. Єдине, що тепер вимагається, — змізерніти й перечекати бомбардування, що має закінчитися десь за півгодини. Так і вчинив — вліз у спортивний костюм, прихопив сигарети і газети, вислизнув на сходи до чоловічого клубу — потеревенити з сусідом за політику внутрішню, за політику зовнішню, куди воно йде і навіщо, дати вказівки Михайличенку, що робити з «Динамо».

Справді, за сорок хвилин квартира сяяла, білизна сохла, вікна блищали, килимки упокоєно лежали, а пахощі борщу з чорносливом збуджували смакові рецептори всього під’їзду. З особливо важливої слідчої піна хлюпала на вилизаний лінолеум, а її розпарені червоні руки тремтіли з перенапруги.

Зате вже без паніки говорила на дражливу тему.

Халепа їхня — всім халепам халепа. Ситуація — з безвихідних. Жоден вихід неможливий як прохід крізь стіну.

Як вибір, кого з дітей рятувати. Коли не можна вирішувати кардинально, знала Кулик з теорії, шукай компроміси, паліативи, об’їзні шляхи. Зараз усе обіцяло саму безвихідь.

— А мо’ все ж таки… — Кулик не чекав, що реакція дружини аж шкварчатиме.

— Я ніколи не ставила особисте над справою, — залунало на верхніх регістрах, Тетяна дивилась на чоловіка з ненавистю.

— Це — все наше життя, — тихо сказав чоловік. — Ми не молодшаємо, і грошей у нас не більшатиме, і брати в борг не можна, в усіх узято. Останній шанс. Скільки часу маємо?