Читати книгу - "Зірка, або терористка, Марина Меднікова"

— Три — три з половиною місяці. Ти хочеш, щоби я завовтузила справу на цей строк? Можна спробувати. А далі?

У нас немає на дитину жодних юридичних прав.

Законодавство не розроблене, сам знаєш.

— Давай дрібними кроками. Твоє завдання — загальмувати. Хтось іще знає, що ти накопала?

— Хіба Стас. Не все. Втім йому до шмиги. Носиться з версією Голуб і спить з думкою посісти моє місце. Йому не як насправді, а як швидше… Лишити б це місто і — якнайдалі, де ніхто ніколи не знайде. Продати квартиру, купити хатку в селі…

— Де ти будеш дільничним міліціянтом, а я грачуватиму на трасі. Ще раз допитай Шушунову. З доказами в руках розмовляти легше.

— Не з Лідією. Я не розумію цю жінку. Її мотивів. Не маніяк, не заручник пристрастей… Таку голову, чіпкий розум і блискавичну реакцію ще попошукати. Боюся, доки вирішуємо, що робити з нею, вона вирішує, що робити з нами. Сюрпризи ще попереду.

На ринку Лідію всі знали, вона знала всіх, ги-ги, ха-ха, тіпа, на самом дєлє. Як торгівля? Ховайся в жито! Між погано і дуже погано. Як життя? На букву хе, не подумай, шо харашо.

Тікайте, люди, з церкви — піп сказився. Хто б упізнав в усміхненій жартівливій крохмальній Білосніжці чорнороту Лідку-чуму, як дражнили її сусідські дітлахи, коли відганяла від дозрілих яблунь. Лідка знала, що торгувати з пісним видом і зизим поглядом — собі на збитки, хто не засвоїв, ніхто не винуват.

Одначе сьогодні парадно обставляти свою з’яву на ринку не бажала. Пройшла до м’ясних рядів, загубилася в натовпі перед цинковими прилавками. У кутку чулися крики, судячи з децибелів, зібралися майстри своєї справи. «Я тобі дала двадцятку не двадцятку а десятку і ти мені не тикай я тобі у матері гожуся таким матерям як ти тільки матюки й гнути спекулянтка а ти брехуха он жіночка бачила твою десятку та не було у мене десятки взагалі дивись у гаманець на чорта мені твій гаманець чого це я повинна тобі здачу з двадцятки давати як ти мені ще вісім гривнів должна злодюга мало того що м’ясо найдорожче на базарі так іще й обдурюють а ти спробуй те м’ясо виростити а тоді щитай дороге воно чи ні…»

Одна теза Лідію зацікавила.

— Почім продає? — запитала в черзі.

— По двадцять вісім вирізка.

— Ну, стара вішалка, — свиснула Лідія, стала навшпиньки, глянути, на скільки часу вистачить м’яса на прилавку, де торгувала, а заразом сварилася її мати в білому халаті і закаляному на животі фартусі. І подалася з ринку.

Глянула на годинника: не встигне. Махнула жовтій маршрутці. Дісталася на другий кінець міста, увійшла до великого сірого будинку з вивіскою геоінституту. Зазирнула в лабораторію, запитала Свєточку Шушунову. «Хворіє Свєточка, грипує вдома». Знову витратилася на мікроавтобус.

— Хто там?

— Лікар за викликом.

Шушунова, кашляючи, відімкнула двері. Побачила усміхнену Лідію.

— Ні-і-і!

Лідія затулила їй рота долонею, увіпхнула до квартири, клацнула замком. Пробула недовго. Подалася знову на ринок.

Так і є. Баба Надя скидала халата, ховала в торбу, защібала в пазусі гроші, виходила з павільйону. Лідія тримала матір назирці. Отак дісталися дому. Лідія зачекала за рогом, відімкнула хвіртку, причинила тихо, підкралася до кухонного вікна.

Баба Надя виклала на стіл гроші. Перелічила, потерті та пожмакані в одну купку, нові — у другу. Намацала на поличці кришку, машинку для консервування, взяла з шухлядки ложку, все те у фартух — і на двір. Лідія — перебіжками за матір’ю до густих трояндових кущів. Мати присіла, підкопнула землю, ложка дзенькнула. Витягла з землі банку, наполовину наповнену грішми. Баба Надя втоптала туди нову порцію готівки, пристроїла кришку і почала закручувати.

— А я думаю, чого це трояндочка всихає?

Бабця впустила банку, сіла, спідницею прикриваючи сліди злочину. Лідія відштовхнула матір. Баба Надя, як чемпіон з греко-римської боротьби, вивернулася і вчепилася доньці в коси.

— Не дам! Геть, суко!

— У рідної дочки красти, на моєму м’ясі наварювати, мої гроші засолювати! Я тебе, гниду стару, живою закопаю. Коло чоловіка твого, щоб йому, кобелю старому, не нудилося на тім світі! — хекала Лідія, проводячи больовий прийом. — Моїм добром базарюєш!

— Вбивця! Падла! Спекулянтка! Жила паровозна, щука товстозадая! — сичала мати, ставлячи блок. — Я на похорон собі… Ти ж мене кинеш, як стерво, під парканом!

Сатанинське зілля!

— Ні, мамашо, сатанинське зілля — не я, — Лідія зробила матері туше, обтрусилася, взяла банки й пішла.

Здалеку линув церковний дзвін. Стара важко підвелася, перев’язала хустку, плюнула і подалася з двору.

— Господи помилуй — Господи помилуй — Господи помилуй, — старечими голосами речитативив хор у святково вбраному квітами храмі.

— Де батюшка? — запитала баба Надя у продавщиці свічок.

— До вінчання облачається.

— Вибачте, де можна поставити свічку, — зупинила бабу Надю жінка в жалобній хустці.

— Во здравіє чи за упокій?

— За упокій.

— Сьогодні не можна. Вінчання.

— Я спеціально приїхала…

— Давайте свічку. Закінчиться вінчання, я поставлю. За кого?

— Новопреставлену Валентину. Спасибі вам.

Жінка перехрестилася, вийшла. Баба Надя повернулася до продавщиці, віддала свічку.

— З тебе полтина.

З олтаря виступив священик. Баба Надя вклонилася.

— Отче, я покаяться хочу.

— Після вінчання, — одмахнувся батюшка.

— Отець Василій, це я, Надя.

— Можете зачекати, доки повінчаю?

— Ні, отче. Буде запізно.

Батюшка жестом запросив іти за ним.