Читати книгу - "Пригоди Клима Кошового. Продовження"

своєї коліжанки на ім’я, наприклад, Божена чи Марія. Що вони подумають?

– Псевдонім, – вичавив із себе Клим.

– О! – радісно вигукнув Навроцький. – Я можу з голови вигадати якусь курву. Поселити її в апартаментах на тій-таки Городоцькій. Розказати її біографію, присмачивши вигаданими фактами, аби виглядало різноманітно. Мені повірять, пане Кошовий! Хоча б тому, що ні в кого не повернеться язик заявити: це неправда. Звідки читачі газет та споживачі пліток знають, що правда, а що – ні? Правда – лише те, що їм розкажуть! Правда – лише те, що надруковано на шпальті! Правда – те, в що люди хочуть і готові вірити!

– Ви помагаєте їм у цьому?

– Поки читач платить за мої вигадки гроші – так! Тож, шановний пане, ваша теорія щодо мого особистого знайомства з жертвами з метою потім убити летить під три чорти. Повторюю: знати не знав жодної з них.

– Чого поперлися на цвинтар?

– Частина роботи. Звучить цинічно, згоден. Але від мене чекають фінального розділу епопеї з Луканом Різником. Підозрюваний, невинно звинувачений, відпущений, вбитий. Чудова авантурна новела. Сенсація, яка добре продається вроздріб. Хочете – можете вдарити. Але вашим кулаком світ не поміняти.

Тепер Навроцький тримався впевнено й виглядав переможцем двобою.

Він справді ним був.

Прикро, та справедливо.

Смикнулося віко.

Кошовий неквапом, намагаючись зберегти рештки гонору й запалу, заховав револьвер у кишеню пальта. Прокашлявся, далі дивлячись на репортера без приязні.

– Повірю. Проте ви знаєте про мої зв’язки в поліції. Я ваше алібі не перевірю. Комісар Віхура – так.

– Ви хочете розказати все Віхурі?

– Мушу так зробити. Тим більше що наговорив вам тут зайвого про себе.

– Ага, були ж на місці вбивства Лукана! І ховаєтесь…

– Тепер не варто. Якщо мої зізнання допоможуть взяти вас у лещата.

– На біса брати мене у лещата?

Клим промовчав. Відповіді ще не придумав. Йому просто кортіло завдати цинічному писаці хоч якоїсь шкоди. Та Навроцький справді мав чималий досвід: ніби прочитав думки.

– Пане Кошовий, вам кортить потягти мене до криміналу? Я та мої підходи до життя вам не до смаку? Та хіба ви кращий за мене? Не розумієте? Ви ж недарма взялися захищати Луку Різника! Маєте розголос, стали зіркою, набули ваги й авторитету. Теж своєрідний капітал. Ми заробляємо на людському горі, як можемо, – він театрально розвів руками. – Але вас, по очах бачу, розуміння цього не зупинить.

Щоки палали, немов Климові надавали ляпасів. Він не мав, чим відповісти.

– Пропоную угоду, – вів далі Навроцький. – Мені невигідно, аби кримінальна поліція почала вивчати мене, мої минулі дні й ночі. Я взагалі намагаюся не привертати до себе надмірної уваги. Я – це те, що я пишу, пане Кошовий. Тому – давайте домовлятися.

– Нема про що, – вичавив Клим, тут же спитавши: – Власне, про що домовлятися?

– Ми з вами забуваємо про нашу прикру зустріч та розмову. За бажанням можемо спілкуватися далі. Не заперечуватиму, ви мені цікаві. Та поліцією ви мене не цькуєте. Навзаєм ділюся з вами відомостями про четверту жертву Різника, назвемо його так.

– Анну? – уточнив Кошовий.

– Так вона себе називала. Вона зацікавила мене окремо, незалежно від жахіть на Городоцькій.

– Чим саме?

– У мене є знайомі серед курвів. Просто знайомі, не думайте. Інформатори, як у поліцаїв. Навідувався до них, коли писав про чергову жертву, Юстину.

– Наймолодшу.

– Ви все знаєте, – скривив Навроцький кутик рота. – Так, вік мав стати вишенькою, родзинкою, іншою смакотою мого репортажу.

– Ви присмачили.

– Отож. Так само вигадка. Хіба я мало бачив молоденьких повій чи чув про них? Не про неї мова, пане Кошовий. Завітав у той час на Городоцьку, вирішили прогулятися під ручку зі знайомою. Іноді з курвами можна просто шпацерувати.

– Здалеку заходите, пане Навроцький.

– Уже близько. Приятелька показала мені на вулиці ту дівчину, Анну. Нічого особливого. Без задньої думки. Мовляв, ось іще одна провінціалка приїхала на заробітки перед святами. Маю гарну зорову пам’ять, пане Кошовий. Тому впізнав її, побачивши за два дні. Спитайте, де.

Клим зітхнув, приймаючи чужі правила гри.

– Де?

– У вестибюлі «Жоржа». Мені там призначили зустріч того дня, і я здивувався, вгледівши Анну.

– Вас дивує повія, яка прийшла в готель?

Навроцький посміхнувся, тепер уже – поблажливо, мов до нерозумної дитини.

– Ох, пане Кошовий… «Жорж» має біля себе свій неофіційний штат дівчат, постійних, перевірених, котрі обслуговують лише пожильців. Не лише чоловіків, до речі, така пікантна деталь…

– А без деталей? – Климові починало все це набридати.

– У Анни не той статус. Вона людина випадкова. Якби прийшла в готель працювати, її б звідти виперли й надовго закрили шлях як не до Львова, то до міського центру. Хай собі обслуговує службовців, клерків, робітників чи батярів. Анна мала у «Жоржі» приватну зустріч, пане Кошовий. До неї вийшла Магда Богданович, знаєте таку?

Клим укляк.

– Та знаєте, знаєте! – реготнув Навроцький. – Пані Магда не була в захваті від візиту. Мені довелося хутко закритися газетою, аби вона мене не впізнала. Я ж відома особа, хочете ви того чи ні. Пані Богданович щось коротко сказала Анні, взяла під руку, ледь не силою поволокла до себе в апартаменти.

– Що з того?

– Нічого особливого. Анну вбили ще через три дні. Перерізали горло. Після її зустрічі з Магдою Богданович. Ваша приятелька хоч словом обмовилася про знайомство з четвертою жертвою Різника? Теж думаю, що ні. То як, домовляємося? Укладаємо угоду? По очах бачу – все буде люкс…

Розділ дванадцятий

Курва з гонором

Клим після одруження не хотів мати багато таємниць від Басі.

Чого зарікатися – критичні ситуації в його подальшому житті напевне далі траплятимуться. Світ довкола неспокійний. Від війни, мабуть, утримається, бо вона зруйнує за раз усі досягнення відносно спокійного й стабільного десятиліття. Хіба причинні й крикливиці з Кульпаркова можуть її кликати, лякаючи забобонних та не відповідаючи за свої слова. Проте суспільство завжди в неспокої й напрузі. Всякий адвокат, опиняючись усередині чужих конфліктів, мимоволі наражає себе на неприємності. Доведеться дозволяти собі кроки й вчинки, про які вдома за столом, особливо – з дітьми, які неодмінно будуть, краще не згадувати.

Але це – не ті таємниці, які мужчини приховують від дружин.

Творча натура Барбари Райської ладна прийняти, зрозуміти й пробачити багато чого. Наприклад, появу п’яного чоловіка Бог знає, о котрій годині, якщо при тому від нього не тхне чужими парфумами. Або – таємну зустріч із кимось на кшталт кримінального короля Густава Сілезького. Злочинці часто бувають у театрах, навіть заводять та утримують коханок із молодих актрис.