Читати книгу - "Розфарбований птах, Єжи Косінскі"

Вдаючи легковажну допитливість, я попросив священика показати мені молитовник. Швиденько помітив там молитви, позначені найбільшою кількістю днів блаженства, і попросив навчити їх мене. Священика трохи здивувало, що я віддаю перевагу одним молитвам і байдуже ставлюся до інших, але він погодився прочитати мені їх кілька разів. Я щодуху зосереджував усі сили мозку та тіла, щоб запам’ятати слова. Незабаром я витовк усі напам’ять і готовий був почати нове життя. У мене було все необхідне, і я аж сяяв від думки, що скоро дні покарань та приниження залишаться позаду. Раніше я був маленькою комашкою, яку міг розчавити кожен. Але тепер скромна комашка перетвориться на неприступного бика.

Не можна було гаяти ні хвилини. Кожну заощаджену мить можна було використати для додаткової молитви і так заробити собі додаткові дні блаженства на своєму небесному рахунку. Незабаром нагородою мені стане Господня благодать і Гарбуз більше з мене не знущатиметься.

Тепер я присвячував увесь свій час молитвам. Я тарабанив їх по черзі, час від часу збиваючись на якусь, що давала менше днів блаженства, щоб на небесах не подумали, наче я взагалі нехтую скромнішими молитвами. Зрештою, Бога не обдуриш.

Гарбуз не міг утямити, що зі мною коїться. Помітивши, що я постійно бурмочу щось собі під ніс і не зважаю на його погрози, він запідозрив, що я накладаю на нього циганські чари. Я не хотів казати йому правди. Боявся, що якимось невідомим мені чином він заборонить мені молитися, ба навіть гірше — скориставшись своїм вищим, ніж у мене, християнським рангом, переконає небеса скасувати мої молитви чи, може, перекласти деякі з них до його власного, безсумнівно, порожнього кошика.

Він узявся бити мене ще частіше. Іноді селянин запитував у мене щось посеред молитви, а я, не бажаючи втратити щойно зароблені дні блаженства, нe відразу відповідав йому. Гарбуз вирішив, що я нахабнію, і захотів вказати мені моє місце. До того ж він боявся, що мені вистачить зухвалості розповісти про побиття священикові. Так я і жив — між молитвами та побоями.

Від світанку та аж до сутінок я безперервно бурмотів молитви, поступово втрачаючи лік заробленим дням блаженства, я бачив, як постійно росте мій стос, аж поки якийсь святий, прогулюючись небесними вигонами, не зупиниться, щоб схвально глипнути на зграйку молитов, які горобцями летять із Землі — усі від маленького хлопчика з чорним волоссям і чорними очима. Я уявляв, як називають моє ім’я на янгольській нараді, спершу серед молодших святих, потім серед трохи поважніших і так аж до самого небесного престолу.

Гарбуз вважав, що я його більше не поважаю. Навіть коли він бив мене сильніше, ніж зазвичай, я не марнував часу й продовжував накопичувати дні блаженства. Зрештою, поболить і минеться, а блаженство назавжди залишиться в моєму кошику. Тепер мені так погано ведеться лише тому, що раніше я не знав про такий дивовижний спосіб покращення свого майбутнього. Я більше не міг дозволити собі гаяти час: слід було надолужувати всі змарновані роки.

Тепер Гарбуз уже не сумнівався, що я занурився в якийсь циганський транс, із якого нічого доброго не вийде. Я присягався йому, що просто молюся, але він не йняв мені віри. І незабаром його побоювання підтвердилися. Одного дня корова виламала двері в стайні, залізла до сусідського садка й завдала неабиякої шкоди. Сусід кинувся до Гарбузового саду з сокирою і помстився, зрубавши йому всі груші та яблуні. П’яний як чіп Гарбуз спав, а Юда безпомічно смикав свій ланцюг. На додачу до цієї халепи до курника залізла лисиця й задушила кількох найкращих несучок. Того ж вечора одним ударом лапи Юда роздер Гарбузову гордість — прекрасну індичку, яку господар нещодавно купив за чималі гроші.

Гарбуз остаточно зламався. Він надудлився самогону й видав мені свій секрет. Він давно вже вбив би мене, якби не боявся святого Антонія, свого покровителя. А ще він знав, що я перерахував його зуби, тож моя смерть коштуватиме йому багато років життя. Звичайно, додав він, якщо Юда випадково вб’є мене, це відмінно захистить його самого від моїх чарів, а святий Антоній його не каратиме.

Тим часом священик лежав удома, важко захворівши. Вочевидь, підхопив застуду в холодному костьолі. Від лихоманки чоловік марив і, лежачи у своїй кімнаті, розмовляв із Богом. Якось я приніс вікарієві кілька яєць — подарунок від Гарбуза. Я виліз на паркан, щоб подивитися на вікарія. Обличчя в нього було бліде. Його старша сестра, приземкувата пишна жіночка із закладеним у пучок волоссям, метушилася біля ліжка, а місцева знахарка пускала чоловікові кров та ставила п’явок, які набрякали, щойно увіп’явшись у тіло.

Це приголомшило мене. Священик, мабуть, за своє набожне життя назбирав надзвичайну кількість днів блаженства, та однаково хворів, як будь-хто інший.

До парафії приїхав новий священнослужитель. Це був літній лисий чоловік з худим пергаментним обличчям. На рясі він носив фіолетову пов’язку. Побачивши, як я повертаюся з кошиком, він гукнув мене і поцікавився, звідки я, такий смаглявий, узявся. Органіст, побачивши нас двох, швидко прошепотів йому кілька слів на вухо. Священик благословив мене і пішов собі.

Потім музикант сказав мені, що новий вікарій не хоче, щоб я так відкрито ходив до костьолу. Туди приходить чимало людей, і, попри те, що священик вірить, що я не циган і не єврей, підозріливі німці можуть думати інакше, а тоді парафіяни постраждають від жорстоких заходів.

Я прожогом кинувся до вівтаря і розпачливо почав читати молитви — лише ті, що дарували найбільше днів блаженства. Часу в мене залишилося небагато. До того ж хтозна, можливо, молитви, промовлені біля вівтаря, під скорботним поглядом Сина Божого та материнськими очима Діви Марії, можуть важити більше за всі решта. Можливо, вони летять на небеса коротшим шляхом або їх відносить спеціальний посланець на швидкому транспорті, як-от потяг на рейках. Органіст побачив мене самого в костьолі й ще раз нагадав про священикове попередження, тож я з жалем попрощався з вівтарем та всіма знайомими мені предметами.

Гарбуз чекав на мене вдома. Щойно я увійшов, він потягнув мене до порожнього кутового приміщення. Там, у найвищій точці вигнутої стелі, з бантини за півметра одне від одного стирчали два гаки. До кожного з них був прив’язаний шкіряний ремінь як ручка. Гарбуз виліз на ослін, високо підійняв мене й наказав хапатися обома руками за ремені. Підвісивши мене так, він відпустив моє тіло й завів до