Читати книгу - "Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік"

Тому ми схильні відчувати свою фальш або вважати, що інші легко зрозуміють, коли ми брешемо. Проте ми набагато кращі брехуни, ніж думаємо, лише з огляду на цей інформаційний пробіл. Коли ми самі усміхаємося, то завжди маємо доступ до всіх суперечливих імпульсів всередині нас, до всіх відчуттів та сумнівів, які криються за усмішкою. Але коли ми бачимо, як хтось інший усміхається, то зазвичай просто думаємо, що в людини добрий настрій. Ми трактуємо інших так, нібито вони прості й однозначні, тоді як добре знаємо, наскільки складними, хитрими та непостійними ми й самі є. Якби ми думали про чужі мотиви та внутрішні суперечливості так само багато, як рефлексуємо про свої власні, нас, мабуть, не вистачало б ні на що інше. Тому здебільшого ми просто приймаємо за належне, що поверхневі ознаки відповідають дійсності. Протиставлення брехня/правда оманливе, бо може здатися простим, як щось таке, що можна швидко вияснити, віднести до чогось одного чи іншого. Але оскільки залучений людський розум, відповідь є заплутаною і складається з клубка мотивів, переконань та емоцій.

Коли я брав інтерв’ю у Деніела Фоєра, він саме дещо змінював власну діяльність та розробляв нові курси. Він вирішив припинити курс «Збреши мені» і зосередитися на новому напрямі, який назвав «Таємниці обличчя». Фоєр каже, що нова назва більше описує те, чим він насправді займається, адже його експертиза стосується більше читання емоційних сигналів, а не думок.

– У деяких відеороликах в інтернеті ви бачите, як я нібито «читаю думки людей», але це не так. Я просто розумію, що у них може бути на думці. Мій спосіб розпізнати брехню – побачити емоції.

Він використовує банкноту в 500 крон у своїх експериментах саме для того, щоб викликати емоції, поставити щось на карту. Але всі сигнали потрібно вміти інтерпретувати.

– Одного разу я обдурив самого себе, коли треба було відгадати, у кого з чотирьох людей гроші. Коли я запитав одну з дівчат, чи вони у неї, вона відвела погляд. Потім вона зібралася, поглянула на мене і сказала ні. Цікавим було не те, що вона відвела погляд, а те, що запнулася. «У вас є гроші», – визначив я. Але виявилося, що банкноту мав хлопець поруч. Я думав, що вона розірвала зоровий контакт, бо відвернулася, але насправді вона подивилася на гроші, які лежали в кишені колеги. Мова її тіла не збрехала, просто я прочитав неправильно.

В особистому житті, на думку Фоєра, також варто бути пильними. Наприклад, так зможемо помітити прихований натяк зневаги на обличчі партнера, люди рідко це бачать.

– Звісно, таке спостереження не буде приємним, зате є корисним. А ще я постійно бачу фальшиві посмішки довкола, але що вдієш, усім нам доводиться іноді вдаватися до них, оскільки перебуваємо в соціумі.

Коли він через певний час розмовляє з людьми, які були на його курсах із розпізнання брехні, вони рідко вихваляються тим, що зуміли викрити брехунів, а радше говорять про те, що стали більш свідомими почуттів інших. Таким чином їх стало не лише важче обманути, але це й зробило їх самих більш уважними до емоцій. Вивчаючи почуття інших, можна дізнатися багато і про власні.

– Ви знаєте, на що реагують інші, і тоді звертаєте більше уваги на те, що відбувається, і краще помічаєте, на що реагуєте самі, – каже Фоєр. – Головне розпізнати закономірності.

Напевно, нам слід змиритися з тим, що викрити брехунів зі стовідсотковою впевненістю нам ніколи не вдасться ні за допомогою машин, ні через людські здібності. Можливо, ми зможемо краще читати інших та ставити себе на їхнє місце, але соціальні навички, схоже, допомагають брехунам так само, як і тим, хто їх викриває. У будь-якому разі, ми ніколи не можемо достеменно знати, що є правдою, а що неправдою, бо навіть брехуни самі не завжди в курсі цього. Словом, насамперед нам слід визнати, наскільки добре ми можемо обманювати себе і наскільки погано розпізнаємо брехню інших.

Мистецтво

Мистецька колекція поліції – Мона Ліза – Афера Белтраччі – Фальшивий Вермеєр – Мистецтво та еволюція – Авторитет вуличного музики – Скандал Milli Vanilli – Автотюн – Енді Воргол – А що за матеріал – Вигадана якість – Копія та оригінал – Марсель Пруст – Ідеальні копії – Відчуття автентичності – Особиста театральна вистава

На сходовому майданчику висять на стіні твори мистецтва. Здається, нікому більше немає до них діла. Зліва робота Ганса Геєрдала, норвезького художника, кілька картин якого вивішені в Національній галереї. Поруч з ним висить картина Андерса Цорна, на якій зображена дебела оголена жінка в дверях. Трохи далі я бачу Кристіана Крога, його типовий натуралізм: вимучений стихією рибалка в рибацькій панамі і хлопчик у човні. Старий показує на обрій, дме вітер. Це була б гарна маленька мистецька колекція, якби не той факт, що я перебуваю у Ґрьонландському районному поліцейському відділку в Осло, і всі ці картини є підробками. Кожна з них у різний час була конфіскованою і тепер опинилася тут.

– Для непрофесійного ока вони всі виглядають як мистецтво, – каже Юганнес Рьод, показуючи на картину Крога. – Схоже, ця зі справи Олсена-Вістуса. Він купував і перепродавав картини на початку 80-х, і ця картина була саме тією, на якій він прогорів. Непогана копія з Дрездена, підписана «За К. Крогом». Він знайшов її в антикварній крамниці і купив десь приблизно за 3–4 тисячі крон, а потім замалював підпис, щоб видати за оригінал. Трохи пізніше крамар, який продав її, проходив повз Будинок мистецтв у районі Фроґнер і побачив ту саму картину, виставлену на продаж за 250–300 тисяч крон. Так справа, із залученням Національної галереї, перейшла до поліції.

Рьод, який написав книгу про підробку творів мистецтва, «Фальшивка» (Falsk, 2000), працював тоді куратором у Національній галереї, і ця картина була лише однією з багатьох, які він оглядав за багато років. Він нахиляється вперед і показує на невеличкий фрагмент внизу картинки, де поверхня трохи інакша.

– Придивіться, це найпростіший спосіб: купуєте копії, зроблені кимось іншим, ставите підпис – і підробка готова.

Усе, що потрібно – це кілька мазків пензликом: і вмить оригінал перетворюється на підробку. Тільки експерти, такі як Рьод, можуть побачити різницю. Я сам бачив «Мону Лізу» тричі, і хоча я провів біля неї трошки довше ніж 15 секунд, як середньостатистичний відвідувач Лувру, все одно не міг з певністю сказати, що там, за бар’єром та куленепробивним склом перед купою туристів з Азії з камерами та мобільними телефонами, стоїть оригінал, а не копія. Однак усвідомив,