Читати книгу - "Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік"

перебуваючи в Луврі, щось постійно тягне мене до неї. Я ніколи не марную спроб вловити те, що робить картину такою особливою і вирізняє її серед мільйонів версій на постерах та футболках по всьому світу.

Більшість з нас змушені просто прийняти оцінки експертів щодо того, які картини дійсно виходять з-під пензля майстрів, а їхній статус росте та падає відповідно до авторства. Але не лише підробки викривають роками. Твори, за якими з тієї чи іншої причини закріплено одного автора, також можуть різко змінити свій статус. Картина «Чоловік у золотому шоломі» сотні років вважалася одним із найвеличніших шедеврів Рембрандта, найвідомішою картиною Берлінської галереї та чоловічим аналогом паризької «Джоконди».

– У мої студентські роки то була одна з найвідоміших картин Рембрандта у світі, – каже Нільс Ольсен. Він – директор відділу Національного музею в Норвегії, куди я прийшов на зустріч. Сивий, коротко підстрижений чоловік, розмовляє норвезькою з чарівною сумішшю шведського та німецького акцентів, явно пожвавлюється від згадки про картину.

– Фантастично красива і дуже типова для Рембрандта робота, зі своєрідними бліками на темному фоні. Пам’ятаю, наші лектори використовували картину в приклад того, як художник працював із поєднанням глибоких темних тонів та золота.

Ольсен запрошує мене до комп’ютера і показує картину на екрані. Чоловік у обладунках має серйозний вигляд обличчя, опустивши погляд, він немовби перебуває в глибокій задумі. Шолом, який згадано в назві картини, «ловить» світло та привертає значну частину уваги, він немов стає об’ємним, вилазить з полотна, коли дивишся на нього, як зброя на картині «Нічна варта», іншому шедеврі Рембрандта. Але виявилося, що ту картину в Берліні писав не Рембрандт. У 80-х роках багато експертів почали схилятися до думки, що її намалював один із учнів великого художника.

– Картина з тієї ж епохи, коли творив Рембрандт, – каже Ольсен. – І я все ще вважаю її дивовижною. Для мене не так важливо, що не Рембрандт був її автором, від цього вона не втратила своєї аури, – для мене як для дослідника, вона стала, навпаки, ще цікавішою, бо хочеться дізнатися, хто міг бути цим невідомим художником. Проте для туристів уже не актуально їхати до Берліна, щоб поглянути на неї.

Нинішні відвідувачі Gemäldegalerie не знайдуть картини на тому почесному місці, де вона колись висіла. Вона вже не прикрашає брошури музею, зате з 1985 року стала частіше згадуватися в журналах. Доля, яку Рембрандт та його сучасники вважали б несправедливою. Культ, який виник довкола особистого підпису художника, є пережитком пізнішого періоду: романтизму. Знамениті художники епохи бароко, такі як Рембрандт та Рубенс, мали великі майстерні, де вони самі малювали найважливіші частини картин: голову та руки, а решту залишали своїм учням.

– Гадаю, знайдеться не так багато картин Рубенса, приблизно п’ять, підписаних його іменем, – каже Ольсен. – Проте він намалював їх кілька сотень. Тим, хто купував картини у той час, не потрібен був підпис, бо вони брали їх безпосередньо з його майстерні.

Сьогодні, коли ми йдемо подивитися на мистецтво, більшість із нас стикається з образами, що існують самі собою, розвішані відокремлено на білих стінах галерей, перенесеними туди з далеких місць і часто з інших епох. Якби ми були суто естетичними створіннями, нам достатньо було б примоститися там і просто насолоджуватися тим, що бачимо перед собою. Але ми хочемо знати його походження, тоді затребуваною стає експертна думка. У нашому столітті мистецтво стало індустрією, в якій важливим є визначення різних ступенів автентичності творів. Як приклад можемо навести так званий проект «Рембрандт», який з 1960-х років скоротив кількість «справжніх» Рембрандтових робіт приблизно з тисячі до менш ніж 300. Картини, які відсіяли, стали натомість позначатися назвою «Школа Рембрандта». Або потрапили до картин колекції на кшталт тієї, яка була конфіскована поліцією Осло, якщо комусь заманулося підробити підпис. Але справжніми запеклими ворогами мистецтвознавців є майстри підробок. Вмілі художники, які свідомо намагаються обдурити їх, застосовуючи всі свої знання та вправність для створення фальшивих картин. Хоча – якщо поглянути на це під іншим кутом – вони роблять те, що, на думку багатьох, і є основною функцією мистецтва – розповідають цікаву історію, привертаючи увагу публіки.

Мастаки ілюзій

27 серпня 2010 року подружжя Вольфґанґ та Гелена Белтраччі їхали на вечерю до міста Фрайбурґа на півдні Німеччини зі своїми двома дітьми. Подружжя кілька років тому купило дорогу віллу і мешкало там, коли не перебувало в одному зі своїх інших розкішних будинків у Німеччині чи Франції. Місцеві з Фрайбурґа були вражені неймовірними вечірками на віллі Белтраччі. Екстравагантний чоловік у віці 50-ти років із довгим волоссям та молодою, елегантною дружиною оточив себе прекрасними витворами мистецтва та меблями, які свідчили і про його вишуканий смак, і про непогані фінанси, хоча ніхто толком не знав, чим займається подружжя.

Навіть їхні власні діти не знали, звідки у батьків беруться гроші. Аж до одного серпневого вечора, коли авто родини оточила поліція, і озброєні люди наказали їм вийти під дощ, заклавши руки за голову. Лише через декілька днів, поки пара перебувала у в’язниці, новину підхопили засоби масової інформації, тож і їхні діти, і решта світу дізналися про джерело багатства. Вольфґанґ Белтраччі був одним з найталановитіших і найуспішніших фальсифікаторів творів мистецтва в історії, а його дружина – його спільницею, відтоді як вони познайомилися у 1992 році. Белтраччі роками писав картини у стилі таких знаних художників, як Макс Ернст, Генріх Кампендонк та Жорж Брак, а потім продав їх за мільйони.

Вольфґанґ Фішер (таким було його справжнє ім’я), за всіма оцінками, мав винятковий талант: за його власними нескромними словами, ще в 14 років він міг непогано відтворити Пікассо за один день. Але освоїти живопис на сучасному арт-ринку не достатньо, більшість творів художників – Юганнес Рьод та інші мистецтвознавці називають їх французьким словом oeuvre – настільки добре задокументовані, що досі невідомі картини розглядаються із великим скептицизмом. Подружжя Белтраччі та їх спільник Отто Шульте-Келлінґгаус вигадали історію про дідуся пані Белтраччі – Вернера Яґерса. Багатий промисловець був добре знайомим із колекціонером та антикварним торговцем Альфредом Флехтгаймом, – як розповідали вони своїм клієнтам. Після приходу Гітлера до влади Флехтгайму довелося виїхати з Німеччини, а колекцію з його галерей було вилучено. Яґерс випередив нацистів, дешево викупив багато картин і зберіг їх під час війни. Гелена Белтраччі успадкувала зниклу колекцію і була зацікавлена її продати.

Щоб підкріпити історію, Белтраччі сфотографував свою дружину, переодягнену в її бабусю, у кімнаті, де на стіні позаду була розвішана багата колекція підроблених картин. Фотографія була зроблена із характерним на