Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

Директор над директором і кінця не видно, директорів, як собак у великій стаї, бігають навколо, а в кожній загороді додатково новий пес так, як колись у Танасенька Уршеги, а тепер у його сина. А може вони щось крутять? Але ні, бо справді ж якийсь той більший директор, що приїхав у Чернівці, погодився на те, чого попередні не могли вирішити. А тепер нові директори, може ще більші? Боже мій! Директори за директорами, над директорами дирекція, над дирекцією знову директор, а над ним ще якась більше дирекція. Фока виглядав ґазду — де ж він? Розповідали, що є такий — «шеф», часом називали його ще й «чіф». Англієць, що сидить за морями, скрізь-ускрізь, де є порти, а приїхати не може, бо мусить бути скрізь, але весною приїде до Молдавії, у Галац, щоб забрати дерево. Шеф — це може ґазда? — Фока показав священику товстий білет, з якого вони вичитали, а як вже вимовляли, то їхня справа, ось що:

— British and Continental-Timber-Trust[28].

Знизу були адреси. Скільки ж адрес? Лондон, Відень, Будапешт, Константинополь, Ясси. І якісь літери з крапками, зовсім не зрозумілі.

Священик хоч і вчений богослов’я, хоч і багато весь час читав, мучився:

— Га, може це таке прізвище шефа? Але ні! Чекайте, це, мабуть, щось таке, що називається — фірма. Типу спілки ґаздів, де їх багато, але жодного не видно. А може самі директори?

— То хто ж дає гроші і хто їх отримує за дерево? — питав Фока.

— Мабуть, банк, — міркував священик.

— Хто це? — питав Фока.

Священик пояснював, як умів, а Фока весело розсміявся:

— Так вийшло б, що самі гроші є ґаздою?

Старий, веселий священик засміявся ще голосніше:

— Ви не смійтеся, бо так справді кажуть, а навіть так пишуть, але й мене це дивує, адже хтось повинен відповідати перед Богом і перед людьми. А тут начебто виходить так, що один ховається за іншого: я не ґазда, це залежить від дирекції, від контролю. А на завершення кажуть ще дивніше, що — капітал.

— А це що?

— Як би це вам сказати? Готівка в касі, але ні, бо є ще якісь важливі папірці, акції, бони, векселі, ех, так насправді то ніхто не знає, що це таке той капітал.

— Ніхто не знає? — Фока засмутився.

Священник засміявся і втішав:

— Капітал — це породиста корова, вим’я гарне, але не подоїш, вона сама всіх доїть.

Фока запитав:

— Чи з цього не виходить, що вони нам не заплатять, заберуть дерево, а нас залишать із папірцями?

Священик задумався.

— Буває й так, бо в газетах пишуть, що «банкротство» — це латиною ruptum — це означає, що банк поламається і нічого не має так, якби хтось підпалив стодолу або її повінь затопила. Ну, випадок, але може бути й усіляке лайдацтво також.

— Лайдацтво у таких вчених панів? У великих містах?

— Але це рідко трапляється, дуже рідко, — втішав священик похапцем.

— То який же для нас вихід?

— Для вас? Га, — коли з рук в руки, тут дерево, там гроші. Найкраще золоті. Бо ви з деревом не втечете, та й куди? А вони з грішми — ну, ні, вони також ні, але краще бути впевненим.

— Але чому ж вони так швидко, так швидко хочуть? Це також може щось недобре?

— Ні, це в них така мода. Хтось чекає десь далеко на дерево, бо тому треба, а ці хочуть йому продати, постачити, а потім знову летіти далі з грішми все швидше, і все швидше.

— Для чого ж все швидше, якщо раз добре зароблять, то може досить?

Священик втомився, він був безпорадним, зрештою знайшовся і відповів запитанням:

— А чому ж ви у себе на лісосіці працюєте все швидше, щораз швидше?

Це справа проста, то лісосіка, то одноразове, ми зовсім не маємо грошей, а мусимо купити інструменти, а коли бутин закінчиться, то всі почнуть господарювати так, як Андрійко Плитка, і — спокійна голова. Тоді не будемо поспішати, бо й чого?

Священник розставив руки, промовляв тихо, немов сам до себе:

— Може це так, як з паном Богом, який створив собі світ, а люди зробили так, ніби це тільки для людини. Ті банки, ті дирекції це ж не для ґазди, це для чиновників.

Фока теж говорив із собою:

— Це ж треба, що розмножилося стільки службовців, а ґазду в сторону?

Священик задумався і уважно глянув на Фоку:

— А може так і краще?

Фока зовсім не був лякливим, він не боявся новинок, адже сам їх шукав, але шкіра йому затерпала і він цього не приховував від священика. Від батька і від діда він твердо знав одне, що ґазда з ґаздою завжди домовиться і погодиться. А тут ці нові директори? Хто ж їх знає, чи вони ближчі до того прихованого ґазди, чи вони лише по стороні грошей і всіх тих незрозумілих слів, про які розповідав священик.

3

Нарешті приїхали довгоочікувані гості після полудня в суботу. Заїзд з дороги до плебанії був дещо стрімким, але можливим. Приїхали чотири пани-директори у віці від сорока до п’ятдесяти років, всі невисокі на зріст, повнотілі, товстіші від попередніх директорів, а один із них — найстарший — таки зовсім товстий. Не такі великі і пузаті, як це бувають війти, зате всі м’якенькі, пухлі, і всі як один із золотими ланцюжками на черевах. Священик розмістив їх по приготованих для них кімнатах, після чого повернулися всі до їдальні, де чекав Фока. Дивилися одні на одних мовчки, у затишній їдальні похолодніло. Коли почали розмовляти зі священиком, то виявилося, що тільки один з них, буковинець, говорить польською і руською, а всі інші — німецькою. Але, як нібито в Монархії дуже барвиста Armeesprache[29], так була і ще може багатша Geschäftssprache[30]. Та будь-що-будь австрійська розмова була реальністю. Пани-директори, аби їх краще розуміли, докидали до німецької різні слова, то слов’янські, то румунські, менше чи більше перекручені, а також якісь інші, незрозумілі. Двоє з них перемовлялися між собою угорською, а троє рідко утинали, немов шкіряним батогом, якісь короткі гортанні слова, такі, яких ані Фока, ані священик ніколи не чули і жоден з них не розумів. Пізніше виявилося, що це англійською. Але врешті-решт не такі вже й холодні, по-австрійськи тріпались так, що можна їх було зрозуміти. Фока непогано знав німецьку з військової служби, а також італійську, підчас подорожей трохи навчився румунської. Поміж ґаздів у ті часи ніхто