Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

задля приємності познайомитися з людиною, що схожа на вченого або, скажімо, на художника.

— Я не помилився?

— Помилилися. Художник… Ніколи я не був художником! Учений… Відносно… Я інколи полюбляю читати книжки…

— О, ви маєте гарні! — вигукнув він, розглядаючи корінці кількох книг, які я вже поставив на поличку бюро. — Днями і я покажу вам свої книжки, гаразд? У мене теж гарні. Ех!

Він стенув плечима, постояв мов укопаний. Погляд його затуманився, обличчя стало відчужене, — либонь, забув уже, де він і з ким. Потім ще двічі повторив: «Ех! Ех!», повернувся до мене спиною і вийшов з кімнати не попрощавшись.

Спочатку я дуже здивувався, але згодом мені стала зрозуміла не тільки його неуважливість, а й багато іншого.

Коли старий дотримав обіцянку й запросив мене до своєї кімнати, щоб показати книги, я побачив такі: «Смерть і потойбічний світ», «Людина і її плоть», «Сім принципів людини», «Карма», «Ключ до теософії», «Абетка теософії», «Таємниче вчення», «Астральний план» і т. ін.

Синьйор Ансельмо був членом теософічного товариства.

Пустився він у фантастичні дослідження й туманні роздуми знічев’я. Відпровадили його у відставку з посади начальника відділу якогось міністерства раніше, ніж належало. І занапастили чоловіка — не тільки матеріально, а й морально. Від нічого робити, не обтяжений ніякими обов’язками, він усе дужче й дужче відривався від реального життя. Добра половина його пенсії витрачалась на книги. Він уже зібрав собі невелику бібліотечку. Однак теософські вчення не вдовольняли його цілком. Напевне, точив душу хробак сумніву, бо поряд з теософськими творами була в нього чимала колекція старовинних і нових філософських есе і трактатів, а також збірки наукових статей. Окрім того, останнім часом старий захопився спіритичними дослідами.

У синьйорини Сільвії Капорале, своєї пожилиці, вчительки музики, він відкрив незвичайні здібності медіума, а втім, ще не блискучі, та він не сумнівався, що з часом і за допомогою спеціальних вправ учителька розвине ті здібності й затьмарить найзнаменитіших медіумів.

Я, зі свого боку, можу засвідчити, що ніколи не бачив на такому грубому, потворному обличчі, схожому на карнавальну маску, таких скорботних очей, як у синьйорини Сільвії Капорале. Були вони чорні-пречорні, мигдалевидні, дивилися завжди пильно і здавалося, ніби до них зсередини підвішеним свинцевий важок, як у механічних ляльок.

А ще в сорокарічної синьйорини Сільвії Капорале під яскраво-червоним, круглим, мов бульба, носом, росли справжнісінькі вуса.

Згодом я дізнався, що вона, сердешна, до нестями жадала кохання, через те й пила. Знала, що потворна, стара, і пила з розпачу. Іноді вечорами приходила додому в неймовірному вигляді: капелюшок з’їхав набакир, червонястий носик схожий на моркву, а погляд приплющених очей — сама скорбота.

Вона падала в постіль, і випите вино відразу ж виливалося нестримним потоком гірких сліз. І тоді бідолашній маленькій мамі в халатику доводилось до пізньої ночі доглядати втішати її. Адріана жаліла нещасну, і та жалість переборювала навіть огиду. Дівчина знала, що Сільвія одна-однісінька на світі, безталанна, і що невтолений пломінь бажання завдавав їй таких мук, що вона зненавиділа й саме життя і вже двічі пробувала накласти на себе руки. Адріана лагідно домагалася від неї обіцянки бути слухняною, не робити дурниць, і — що б ви думали? — на ранок синьйорина Капорале виходила снідати вичепурена ще й маніжилась, мов та мавпочка, — за ніч наче перетворилася на вередливе наївне дівчисько.

Кілька лір, які вдавалося їй час від часу заробити на репетиціях пісеньок з якоюсь дебютанткою з кафешантану, витрачались на пиятику та вбрання. Вона не платила ні за кімнату, ні за скромне харчування в домі Палеарі. Але вигнати її не могли — синьйор Ансельмо не зміг би тоді влаштовувати спіритичні сеанси.

Власне, була й інша, вагоміша причина. Два роки тому, коли після смерті матері синьйорина Капорале продала будинок і перейшла жити до Палеарі, вона дала Теренціо Папіано на одну надійну й вельми прибуткову справу близько шести тисяч лір, виторгуваних за меблі. Ті шість тисяч безслідно зникли.

Коли синьйорина Капорале, заливаючись слізьми, сама розповіла мені про це, я частково вибачив синьйорові Ансельмо Палеарі: раніше мені здавалося, що він тримає таку жінку біля своєї доньки з примхи.

Правда, маленька Адріана була від природи винятково порядна й аж надто розсудлива, отож, мабуть, не було підстав побоюватися за неї. Найдужче вражали її в цій історії таємничі батькові маніпуляції та викликання духів за допомогою синьйорини Капорале.

Маленька Адріана була побожна. Я завважив це з перших днів, коли вона почепила на стіні над моїм нічним столиком біля ліжка кропильницю з блакитного скла. Увечері перед сном я закурив і почав читати одну з книг Палеарі, а потім через неуважливість поклав недопалок у ту кропильницю.

Наступного дня її вже не стало. Натомість на нічному столику з’явилася попільничка. Я спитав Адріану, чи то не вона зняла зі стіни кропильницю, і дівчина, ледь почервонівши, відказала:

— Даруйте, мені здалося, що попільничка вам потрібніша, ніж кропильниця.

— А хіба в кропильниці була свята вода?

— Була. Тут у нас навпроти церква Сан Рокко.

І вона пішла. Цій маленькій мамі хотілося, щоб я був благочесний уже тому, що в Сан Рокко вона зачерпнула святої води для моєї кропильниці. І для своєї, звичайно. Батькові свята вода, певне, ні до чого. А синьйорина Капорале наповнювала свою кропильницю, якщо вона її мала, не святою водою, а скоріше святим вином.

Тепер, коли я відчував, що останнім часом ніби завис у тумані, кожна дрібниця наводила мене на довгі роздуми. Кропильниця Адріани нагадала мені, що змалечку я не виконував релігійних обрядів і жодного разу не бував у церкві відтоді, як пішов від нас Циркуль. Він водив Берто й мене до церкви, коли мати посилала. Я не відчував ніякої потреби спитати в самого себе, віруючий я чи ні. І Маттіа Паскаль помер смертю нечестивця — без каяття й причастя.

Несподівано я збагнув, що потрапив у незвичайне становище. Адже всі, хто мене знав, вважали, що я (добре це чи погано — то вже інша річ) позбувся думки, найтяжчої для живої людини, — думки про неминучу смерть. Хто знає, скільки моїх співгромадян у Міраньйо казали: «І все-таки він щасливець! Хай би там що, а для нього вже все вирішено».

А тим часом я нічогісінько не вирішив. Я гортав книги Ансельмо Палеарі і дізнався з них, що в такому ж становищі, як я, в «мушлях» Камалока, перебувають справжні мерці, а надто самовбивці. Їх роздирають, як запевняє добродій Лідбітер, автор «Астрального плану» (так у теософії