Читати книгу - "Віддай мені сина, Олександра Багірова"

Розділ 32

Мотаю головою, відганяю дивне ведіння. Не розумію, де я це могла бачити? Напевно від страху розігралася моя уява.

- Відпустіть мене! – обіймаю себе руками.

Від цієї людини відчувається задушлива енергія, ніби він поглинає кисень та змушує задихатися від смороду, яким замінює повітря.

- Ти вдома, - незворушно заявляє та сідає за стіл. - Ммм ... кухарі сьогодні постаралися на славу, - накладає в тарілки їжу. При цьому продовжує бридко посміхатися.

- Ви мене чуєте! Мені треба додому!

- Ти чого не сідаєш, люба? Все охолоне, - показує мені рукою на місце навпроти себе.

- Ви мене викрали! - голос зривається.

– Запросив у гості. Я ж друг. Заспокойся, випий смачного чаю, - він продовжує розігрувати райдужного господаря.

Все ж сідаю. Ноги не тримають. І мені треба достукатися до Лева.

Потрібно зберігати спокій. Істерикою горю не допоможеш. Потрібен конструктивний, ввічливий діалог.

- Дякую за вашу гостинність, - беру чашку з чаєм, але щось зупиняє від того, щоб зробити навіть один ковток. – І я ціную вашу увагу, але на мене чекає чоловік та дочка…

– Це не твоя дочка! - Лев аж підстрибує на місці, вуса зловісно ворушаться. Але він миттю бере себе в руки, - Пробач, я хотів сказати, що ти виховуєш Марусеньку як матір, але біологічно вона не твоя.

- Знаєте, як то кажуть, неважливо, хто на світ привів, важливо, хто виховав, - тримаюся з останніх сил. Розумію – одне необережне слово, і я остаточно все зіпсую.

- Так, так, - розсіяно киває, він зараз явно думає про щось інше. – Вадим на тебе не чекає. Ти сама знаєш. І я готовий тобі допомогти, - розпливається в задоволеній усмішці.

- І все ж, я хотіла б повернутися до чоловіка.

- Спробуй цей чудовий салат ... А курочка запечена, гарантую, пальчики оближеш, - продовжує говорити солодким голосом.

- Все чудово, тільки… Лев… мені справді час додому. І я вам дуже вдячна за гостинність, за бажання допомогти.

- Яка гостинність, - у каламутно-зелених очах миготить щось лякаюче. – Тепер це твій дім, Каріночко.

– Лев! Ні! Я не погоджувалася, - все ж таки не витримую та вскакую зі стільця. - Ви не можете! На мене чекає Марусенька!

- І вона скоро буде з тобою, обіцяю, - протирає серветкою вуса.

- Що… що ви задумали?

- Тобі сподобається, будь впевнена, - Лев каже це так, що у мене спина вкривається інеєм.

- Чоловік, він мене шукатиме! Відпустіть мене, будь ласка! – на очі навертаються сльози безсилля.

- Освоюйся. Ще трохи та зможеш стати повноцінною господаркою в цьому будинку, - підморгує мені. - Не планував говорити зараз, але надто захотілося тебе порадувати.

- Чого? Порадувати? - у мене слів немає. Відкриваю та закриваю рот. Він сам розуміє, що несе?

- Так, бачу як рада! Але всьому свій час. Тепер треба відпочивати. Мої хлопці тебе проводять, кімнату покажуть, – продовжує нести ахінею.

- Яку кімнату, Лев?!

– Твою. Поки окремо спатимемо. Тобі треба звикнути. Але скоро, обіцяю, ми станемо повноцінною сім'єю, Каріночка, - і це дика обіцянка, він реально в це вірить. Бачу по його страшних очах, ще й мерзенні вуса тріумфально ворушаться.

- Ви ... ви теж, - складно вимовляти гидкий здогад, але язик за зубами немає сил тримати, - Я нагадую вам Василісу? – ковтаю гіркий ком.

Чомусь це ім'я ніяк не йде з голови. А зараз особливо.

- Приємних снів, Каріночко, - робить наголос на моєму імені.

Мене проводять нагору. Закривають у кімнаті, де навіть вікна забиті. Стоїть пластикова пляшка з мінеральною водою. Величезне дерев'яне ліжко. Душа нема. Нічого немає. Це в'язниця!

Ця людина не в собі! Мені страшно, що він задумав.

Судомно шукаю вихід. І нічого не знаходжу. Бігаю з кута в кут, як поранений звір. Що цій людині від мене треба? Навіщо це все?

Що подумає Вадим? Які у цього викрадення будуть наслідки?

У мене стільки запитань. І жодної відповіді. А повітря дедалі менше. Лев мене лякає, до тремтіння, і розумію, що це лише початок. Від цієї людини можна чекати чого завгодно.

Чому саме я стала розмінною монетою?

Час у цій кімнаті зупиняється для мене. Тільки помічаю, що він все ж таки нещадно йде. За вікном уже стемніло. Вадиму сказали про мою відсутність, цікаво, які висновки він зробив? Чи шукає мене?

Ніколи не думала, що подібне скажу, але зараз чоловік здається мені не таким вже й поганим порівняно з цим безумцем.

Гарячкові думки перериває гуркіт. Далі звуки боротьби. Підходжу до дверей. Прислухаюся. Чути дикі крики… А мені не страшно, серце б'ється як спійманий птах, ніби воно відчуває те, чого я ще сама не розумію.

І повітря… воно змінюється. Стає іншим… Немов пахне чимось дивовижним, приємним. Що це ніяк не можу вловити.

Двері відчиняються. Відстрибую. Дивлюся, не вірю своїм очам. Думок немає ... є тільки стукіт мого серця, надзвичайно гучний, воно кричить, волає ...

- Ворон, - голосу немає, шепочу губами та дивлюся, не можу очей відірвати.

Навіть у темряві видно, що його обличчя все в крові. Але я його впізнала, за секунду до того, як побачила. Відчула... щось усередині мене тріумфує... і це щось розростається, стає все сильнішим.

- Погнали, - протягує мені закривавлену руку.

Я вагалась? Ні. Жодного сумніву. За ним я готова бігти на край світу.

Чому?

Мене веде щось, що сильніше за голос розуму…

Хапаюся за його руку та всупереч усім страшним подіям, розумію – це один із найкращих моментів мого життя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍