Читати книгу - "Додому"

що? Більшість злочинів не мають сенсу. Можна знайти похибки майже всюди. Ті ж ворота, наприклад. Болдвіни ніколи їх не замикали. Це було марно. Задній двір? Болдвіни мали садові меблі. Можна було проникнути тим шляхом. Або можна було притиснутися до задньої частини будинку, і ніхто не побачив би вас, поки ви не дійшли б до вікон.

— Зрозуміло, — відповів Майрон. — То так ви розвіяли свої сумніви?

— Ого, я ніколи не казав цього.

Ніл Губер послабив вузол краватки та розстебнув верхній ґудзик на сорочці. Його червоне обличчя трохи зблідло. Тепер у Майрона справді було відчуття дежавю. Він бачив перед собою молодшого чоловіка, тренера іншої команди, чи, може, то був фальшивий спогад, який він вигадав для цього випадку.

— У мене були сумніви, — сказав він, тепер трохи стишеним голосом. — Гадаю, у всіх були. Але, врешті-решт, зникло двоє хлопців. Ми розглядали всі версії, які могли знайти. Такі викрадення незнайомцями — вторгнення в будинок, вимога викупу — надзвичайно рідкісні. Тому ми уважно придивлялися до батьків. Ми уважно придивлялися до їхніх родин, сусідів, учителів.

— Як щодо няньки?

— Няньки-іноземки.

— Перепрошую?

— Вона була не просто нянею. Вона була іноземкою. Тут є чималенька відмінність.

— Яка саме?

— Нянька-іноземка — це щось схоже на програму обміну. Вони завжди з інших країн. У цьому випадку Вада Лінна — так, я пам’ятаю ім’я — приїхала з Фінляндії. Зазвичай вони молоді. Вада мала вісімнадцять років. Її англійська в кращому випадку була посередня. Вони тут частково для ознайомлення з культурою, але більшість людей обирають їх, бо це дешева праця.

— Думаєте, саме це тут було причиною?

— Ні, не думаю, — сказав Ніл, поміркувавши. — У Болдвінів багато грошей. Гадаю, вони купилися на тему міжнародного досвіду та вподобали ідею, що їхні діти будуть у компанії іноземця. Як я зрозумів, Брук і Чік гарно ставилися до Вади. Уся ця версія — одна з причин того, чому я не люблю пресу.

— Чому так?

— Коли це лайно розлетілося повсюди, ЗМІ мали знаменний день, присвячений рабській праці та нянькам-іноземкам. Ви знаєте: привілейована заможна молодичка Брук Болдвін наймає бідну, дешеву працівницю, щоб мати змогу ходити робити собі зачіску, обідати з іншими дамами і таке інше. Ніби її ще недостатньо мучили. Ніби втрата сина — це якимось чином її помилка.

Майрон згадав, що читав трохи про суперечки в той період.

— Історія Вади про злом, — сказав він. — Ви повірили в це?

Губер деякий час зважав. Відтак потер рукою обличчя.

— Не знаю. Тобто зрозуміло, що дівчина була травмована. Може, вона й вигадала якісь подробиці, щоб мати кращий вигляд абощо. Як ми з вами зазначили, є деталі, які не вкладаються. Але причиною міг бути мовний бар’єр. Чи культурний бар’єр, будь-що. Шкода, що не було більше часу попрацювати з нею.

— Чому не було?

— Батько Вади з’явився протягом двадцяти чотирьох годин. Прилетів з Гельсинкі та найняв адвоката — справжнього знавця своєї справи. Батько вимагав дозволу забрати Ваду додому. Він казав, що це випробування було для неї заважким. Він хотів, аби про його дочку подбали у Фінляндії. Ми намагалися перешкодити, але не мали причини тримати її. Тому батько відвіз Ваду додому, — Ніл глянув угору. — Сказати правду? Я ще раз спробував би переглянути версію з Вадою.

— Думаєте, вона причетна?

Він знову замислився. Майрону подобалося те, що Ніл Губер намагався відповідати вдумливо.

— Ми роздивлялися її мало не під мікроскопом. Ми переглянули всю її історію на комп’ютері. Там не було нічого. Ми перевірили її повідомлення. Анічогісінько, що впадало би в око. Вада була простим підлітком, сама в чужій країні. Вона мала єдину подругу, також няньку-іноземку, і все. Ми намагалися висувати різні теорії, де вона була б якось причетна до викрадення. Ви знаєте. Може, вона передала дітей спільнику. Тоді спільник її зв’язав. Вони вигадали історію про вторгнення на кухню. Щось таке. Однак нічого не виходило. Ми навіть розглядали можливість того, що Вада була психічно хворою. Може, вона схопила, вбила їх і сховала тіла. Але з того також нічого не вийшло.

Їхні погляди зустрілися.

— То, як ви гадаєте, що трапилося, Ніле?

На його столі була ручка. Він узяв її і почав крутити між пальцями.

— Що ж, саме тому нещодавні відкриття цікаві.

— Тобто?

— Вони ламають мою теорію.

— Яку саме?

— Я завжди вважав, що Патрік і Ріс мертві, — Губер знизав плечима. — Я думав, незважаючи на те, що сталося, — викрадення, вторгнення абощо, — двох хлопців одразу вбили. Тоді вбивці прикинулися викрадачами та влаштували ту оборудку з викупом, аби відвернути нашу увагу. Або, можливо, розраховували в такий спосіб легко заробити гроші, а потім усвідомили, що так їх упіймають, не знаю.

— Проте навіщо комусь убивати двох хлопчиків?

— Так, мотив — це міцніший горішок. Але думаю, що розгадка — це місце злочину.

— Тобто?

— Будинок належить Болдвінам.

— Гадаєте, метою був Ріс?

— Мав би бути. Це ж його будинок. Те, що діти зберуться погратися, було заплановано за два дні до того, тому неможливо було знати, що туди прийде Патрік Мур. Може, тим злочинцям сказали схопити шестирічного хлопчика. Але коли вони вдерлися, таких там було двоє. Тому нападники не знали, хто з них хто, чи їхні вказівки були не такими чіткими, тож вони подумали та схопили обох. Щоби вже напевне.

— І знову ж: який мотив?

— Нічого конкретного. Дідько! Навіть приблизно. Лише мої необґрунтовані припущення.

— Які саме?

— Єдиний з батьків, на кого щось було, це Чік Болдвін. Той чоловік — пройдисвіт, ясно і просто, і якраз тоді, коли його схема Понці розвалилася, він розлютив багатьох людей. Частину грошей він отримав від сумнівних росіян, якщо ви розумієте, про що я. Чік весь час вислизав. Жодного ув’язнення, маленькі штрафи. Блискучі адвокати. Це засмутило купу народу. Весь його капітал записано на дітей, тому його ніхто не міг дістатися. Ви взагалі знаєте того чоловіка?

— Чіка? Трохи.

— Він непорядний тип, Майроне.

Майже слово в слово, як казав Уїн.

— Утім, — додав Ніл, — це була моя думка. Вони були мертві. Але тепер, коли Патрік живий…

Він таки залишив фразу незакінченою. Двоє чоловіків довго дивились один на одного.

— Чому в мене відчуття, що ви чогось недоговорюєте, сенаторе? — поцікавився Майрон.

— Бо я й недоговорюю.

— І навіщо вам це?

— Позаяк я не впевнений, що все подальше — це ваша клята справа.

— Ви можете мені довіряти, — сказав Майрон.

— Якби я вам не довіряв, то вже давно витурив би вас зі свого офісу.

— Отже? — розвів руки