Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

які Ліла сама так добре описала, необхідно терміново запалювати іскру боротьби і всякі подібні речі. «Не здавайся», – закликала вона її перед тим, як вони ввійшли до вітальні. Але відповіді не одержала.

Ґальяні сиділа у фотелі і щось читала, насупившись. Підвівши погляд, вона звернулася до Ліли, не зважаючи на доньку та Пасквале, який теж збентежено зайшов у вітальню.

– Уже йдете?

– Так, уже пізно. Збирайся, Дженнаро, віддай машинку Марко й одягай пальто.

Ґальяні усміхнулася насупленому онукові:

– Марко подарував йому машинку.

Ліла примружила очі, які перетворились на дві щілини:

– Ви всі такі щедрі в цьому домі, спасибі.

Викладачка спостерігала за нею, поки вона намагалася силоміць натягти на сина пальто.

– Можна дещо спитати?

– Питайте.

– Де ви вчилися?

Це запитання, схоже, роздратувало Надю:

– Мамо, Ліні треба йти.

Уперше Ліла відчула в її дитячому голосі нервові нотки, і це справило їй приємність.

– Даси мені сказати два слова? – вибухнула Ґальяні не менш нервовим тоном. Тоді лагідно повторила своє запитання: – Де ви вчилися?

– Ніде.

– Судячи з того, як ви говорите – і кричите, – якось не віриться.

– Я справді покинула навчання після п’ятого класу початкової школи.

– Чому?

– Не мала здібностей.

– Звідки ви це взяли?

– Здібною була Ґреко, а я ні.

Ґальяні похитала головою, не погоджуючись, і сказала:

– Якби ви вчилися, ви б досягли таких же успіхів, що й Ґреко.

– Звідки ви знаєте?

– Це мій фах.

– Ви, викладачі, так наполягаєте на навчанні, бо заробляєте ним на хліб. Насправді навчання нічого не дає, воно навіть не робить людей кращими, а навпаки, псує їх.

– То Елена зіпсувалася?

– Ні, вона ні.

– Чому це?

Ліла натягла синові на голову вовняну шапку.

– Ми ще дітьми домовилися: з нас двох зіпсутою буду я.

38

У машині вона накинулася на Пасквале («Тепер ти прислуговуєш цим людям?»), і він дозволив їй відвести душу. І тільки коли йому здалося, що вона вже вичерпала всі звинувачення, він почав викладати свій політичний репертуар: становище робітників на півдні, їхнє рабське існування, постійний шантаж, слабкість, а то й відсутність профспілок, необхідність форсувати ситуацію й перейти до боротьби. «Ліно, – сказав він їй діалектом із сумними нотками в голосі, – ти боїшся втратити тих кілька лір, які тобі платять, і ти маєш рацію, Дженнаро треба ростити. Але я знаю, що ти наша товаришка, знаю, що ти розумієш: ми, робітники, не внесені навіть у тарифну сітку, для нас немає жодних законів, заробляємо нижче від мінімуму. Тому це блюзнірство – казати “дайте мені спокій, у мене свої проблеми, я мушу дбати про справи”. Кожен на своєму місці повинен робити те, що може».

Ліла почувалася знесиленою, добре, що хоч Дженнаро спав на задньому сидінні, стиснувши в правому кулачку машинку. Промова Пасквале доходила до неї хвилями. Раз у раз їй згадувалося гарне помешкання на проспекті Вітторіо, викладачка Ґальяні, Армандо та Ізабелла, а ще Ніно, який накивав п’ятами, щоб знайти собі десь дружину, схожу на Надю; і Марко, якому було всього три рочки, а читати він умів набагато краще від її сина. Яка марна справа – вчити чогось Дженнаро! Хлопчик вже й так плентається позаду, відстає, а вона не може нічого з цим зробити. Коли вони під’їхали до будинку, вона відчула, що слід запросити Пасквале піднятися нагору, але, сподіваючись, що він поїде геть, сказала: «Не знаю, що там наварив Енцо, готує він препогано, може, тобі не варто заходити». Але він відповів: «Зайду хвилин на десять і тоді поїду собі». Вона торкнулася його передпліччя пучками пальців і прошепотіла:

– Не розказуй йому нічого.

– Про що?

– Про фашистів. Якщо він дізнається, сьогодні ж піде і натовче Джино пику.

– Ти його кохаєш?

– Не хочу його кривдити.

– Ага.

– Це правда.

– Розумієш, Енцо краще від мене і від тебе знає, що треба робити.

– Так, але все одно не кажи йому нічого.

Пасквале насупився, однак погодився. Він взяв на руки Дженнаро, який не хотів прокидатися, і виніс його нагору по сходах, за ним ішла Ліла, незадоволено буркочучи: «Що за паскудний день, я вмираю від утоми, ти і твої друзі підклали мені свиню». Енцо вони розповіли, що були на зібранні у Наді вдома, і Пасквале не дав йому змоги щось спитати, бо безперервно теревенив аж до півночі. Сказав, що в Неаполі, як і в цілому світі, вирує оновлене життя, дуже хвалив Армандо, який, хоч і дуже хороший лікар, та не думає про кар’єру, а безплатно лікує тих, хто не має грошей, опікується дітьми з убогих кварталів і разом з Надею та Ізабеллою займається сотнями проектів, які мають служити народові, як-от дитсадок та амбулаторія. Сказав, що товариші допомагають одне одному, нікого більше не залишать напризволяще, місто переживає чудовий час. Ви теж, сказав, не повинні замикатися тут удома, вам треба кудись ходити, нам варто частіше зустрічатися. І врешті заявив, що виходить з комуністичної партії: забагато неприємних історій, забагато компромісів у національних і міжнародних справах, він більше не витримує в цьому болоті. Через це його рішення Енцо сильно розхвилювався, між ними зав’язалася суперечка, яка все не вщухала – партія є партія, ні, так, ні, досить політики стабілізації, треба атакувати структури режиму. Ліла швидко занудьгувала, пішла вкласти до ліжка сонного Дженнаро, який вередував під час вечері. Більше вона не повернулася.

Але вона не спала, навіть коли Пасквале вже пішов, а звуки, що свідчили про присутність Енцо в помешканні, затихли. Поміряла температуру: тридцять вісім. Згадався момент, коли Дженнаро не зміг прочитати слова. Що за слово вона вибрала – «призначення». Дженнаро точно ніколи його не чув. Знати абетку замало, подумала вона, є чимало інших труднощів. Якби Ніно мав сина від Наді, його доля була б цілком іншою. Їй здалося, що вона погана мати. «Але я хотіла цю дитину, – подумала вона, – я не хотіла дітей від Стефано, але від Ніно хотіла». Ніно вона справді кохала. Вона бажала його дуже сильно, прагнула подобатися і, щоб догодити йому, охоче робила все те, що для свого чоловіка виконувала насилу, долаючи огиду, лише щоб він її не побив. Але того, що, як кажуть, вона мала б відчувати під час проникнення, вона не відчувала ніколи, цього вона була певна, і не лише зі Стефано, а й з Ніно. Чоловіки так його цінують, свій член, так ним пишаються, тому переконані, що й ти маєш цінувати його ще більше, ніж вони. Он Дженнаро теж весь час грається своїм пісюнчиком, іноді