Читати книгу - "Новорічні (не)щасливці, Емілія Дзвінко"

Розділ 23

Прокидаюся ні світ ні зоря. Хоча вчора мені здавалося, що просплю до обіду.  Ловлю себе поглядом в дзеркалі. Пом'ята, з синцями під очима, ніби мене вийняли з пралки і не вигладили. Вчорашні емоції  трохи втихомирилися, тож все не так і погано. Встаю з ліжка і йду на кухню варити каву. Вип'ю допіо і з'їм великий шматок шоколадного торта, а далі в холодний душ. Заряд бадьорості мені не завадить, бо я рішуче націлена розірвати угоду з Максом і припинити наше спілкування назавжди. Погралися в стосунки і досить. Я знаю, що Макс приїжджав вчора ввечері до мене, але я була не в тому стані, щоб з ним говорити чи слухати його. 

Поки вариться кава вмикаю телефон. Сповіщення про пропущені дзвінки приходять невгаваючи. Найбільше від Макса, але є ще від тата, Оленки, Стаса і моєї сусідки по поверху. Дзвонила 20 хвилин тому. Цікаво, що ж їй від мене потрібно в таку рань? 

— Галино Володимирівно, доброго ранку! — набираю сусідку, щоб дізнатися в чому справа. В мене є лише один варіант, я забула на щось здати гроші. Хочу уточнити скільки потрібно і всі дрібні фінансові справи вирішити в цьому році. 

— Наталю, не знаю як для вас, а  для мене ранок не такий вже й добрий. Я сьогодні ледь повторно не посивіла від переляку. Виходжу з квартири, щоб погуляти зі своєю Карамелькою, а під вашими дверима лежить чоловік. Бідне моє собачатко злякалася, так само як і я. А ви могли б вже й не виставляти на ніч за двері вашого гостя. З вигляду наче пристойний чоловік. Не знаю, що там у вас сталося, але спати під дверима квартири ... Не чекала від вас такого, — Галина Володимирівна продовжувала свою емоційну розповідь, але я вже не чула її, бо побігла відчиняти двері. Мені треба переконатися, що я все правильно зрозуміла.

Відчиняю двері. І бачу Макса, який сидить на своєму дизайнерському пальті і залипає в мобільний телефон. Вигляд в нього зараз не кращий ніж в мене. Подумки тішуся, що навіть такі харизматичні чоловіки можуть виглядати так жахливо. 

—  Ти чому тут? —  запитую з Макса.

—  А де я маю бути? — відповідає спокійно, ніби не має нічого природнішого ніж ночувати під дверима моєі квартири. 

—  Ти налякав мою сусідку. І мені тепер буде незручно перед нею. 

—  Я вже вибачився, але можу ще раз вибачитися.

—  Не треба, — заперечую я, бо це лише ускладнить ситуацію. — Ночувати під дверима не найкраща  ідея. Якби не твій дорогий одяг, моя сусідка могла б і поліцію викликати. Вона жінка дуже емоційна, тож вважай, що тобі пощастило. 

— Ти турбуєшся за мене, тож справді пощастило, — усміхається  Макс.

— Я за себе турбуюся, а не за тебе. Мені ще жити в цьому будинку, тож не хотілося б, щоб про мене думали бозна-що. 

— Може зайдемо до тебе? — пропонує Макс. —  Поговоримо і ти пригостиш мене кавою, бо чесно кажучи спати на пальті під дверима не дуже сподобалося. Але запам'ятається як цікавий досвід. Не кожного ж дня випадає така нагода. 

—  А ти сама скромність, як завжди.

— Наті, я не хочу сваритися, —  уважно дивитися на мене Макс і я йому вірю. Тим більше всеодно планувала з ним сьогодні зустрітися, але не з самого ранку. 

— Гаразд, — видихаю я. — Йдемо до мене.

Я й не сумнівалася, що як тільки Макс зайде на кухню, то почне господарювати ніби то я в нього в гостях.  Він одразу взявся заново варити каву на двох. Ще минулого разу я помітила, що любить Макс цю справу. Тож я сідаю за стіл і спостерігаю за його впевненими рухами.

— Тримай, — подає мені Макс ароматне горнятко з кавою, і підсовує свій стілець ближче до мене. Я б хотіла відсунулися, щоб між нами було більше відстані, але не роблю цього. Нехай не думає, що мене зачіпає його близькість. 

— Максе, я хочу розірвати нашу домовленість. Вибач, що підвела тебе, але впевнена, що ти впораєшся і швидко знайдеш мені заміну, —   я сказала по-діловому і без емоцій. Хоча всередині мене розривала образа і жаль. Я знаю, що сумуватиму за Максом, але це пройде. Варто лище зачекати трохи. 

— Повірити не можу, що ти мене кидаєш! — Макс підхоплюється зі стільця, ходить по кухні туди-сюди й куйовдить рукою волосся. Помітно, що нервує. 

— Максе, між нами не було стосунків, тож я не кидаю тебе, а розриваю нашу домовленість. Ми не спрацювалися. Ти ділова людина і маєш розуміти, що таке іноді буває, — від моїх слів мені самій стає погано, але краще все закінчити зараз, не відкладаючи у великий ящик на потім. 

— Не було стосунків? Не спрацювалися? Наті, ти себе чуєш? — психує Макс. — А спала ти зі мною також через угоду? Хоча, здається, це ж ти була категорично проти нашого тіснішого контакту. То що ж тоді пішло не так? Ти сама собі суперечиш. Може годі вже вдавати з себе Сніжну королеву.

—  Максе, які в тебе можуть бути претензії до мене, якщо фіктивні стосунки, то була твоя ідея. Якщо ти хотів чогось іншого, то чому жодного разу про це не сказав мені? Я не вмію читати думки. Навіть якби вміла, то твої не хотіла б читати, бо в них надто багато жінок. Ти не пропускаєш жодної, яка тобі усміхнеться, потай зустрічаєшся зі своєю колишньою і ще хочеш, щоб я вдавала з себе щасливу закохану жінку. Так не буває Максе! Годі корчити з себе ображеного і ревнивого чоловіка.

— Я не обманював тебе і не зраджував, —  звучить як виправдання.

—  Максе, я бачила тебе з Міланою в ресторані, чи ти хочеш сказати, що в мене були галюцинації? А вчора ти навіть не звернув увагу, що я пішла з вечірки, бо був зайнятий якоюсь руденькою. Це неприємно.

—  Це легко пояснити …

— Мені можеш не пояснювати, бо слухати я не хочу.

—  Наті … 

— Максе, краще йди, поки ми остаточно не зіпсували враження одне про одного. Ці розбирання між нами ні до чого доброго не приведуть.

Мій вже колишній фіктивний хлопець постояв ще декілька хвилин мовчки на кухні. Здавалося, що скаже щось на останок, але ні. Макс пішов, залишивши мені брудну чашку з кави і надщерблене серце.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍