Читати книгу - "Ниті кохання, Софія Вітерець"

Розділ 28

Цього разу величну сіру будівлю, де розташовувалася «Еклектика» шукати не довелося. Та й несподіваної зустрічі з Владом не було, бо він йшов поруч зі мною. Артура під будівлею також не зустріла. Проте трепетні відчуття, коли заходила до величезної будівлі, прямуючи до офісу, були ті ж.

Здавалося, що востаннє буваю на своєму робочому місці, скажімо так, у повноцінному плані. Не тому, що звільнялася, о ні. Просто всі переїздили працювати у готелі, що супроводжуватиметься численними перебазуваннями, тобто все буде буквально «на ходу». І мені це вже подобалося, але все ж встигла полюбити цей клаптик, якщо рахувати ті невеликі квадратні метри, що відводилися для «Еклектика».

Як тільки ми вийшли з ліфта, то немов опинилися в іншому світі. Всі бігали, метушилися, ніби там було не десять людей, а ціла сотня. І я зовсім не збрешу, якщо скажу, що за три хвилини, перед моїми очима промайоріла Мілина постать як мінімум разів десять. Ще й віталася з нами кожнісінького разу. Хоча її погляд був завжди спрямованим на Влада, тож це питання, до кого вона взагалі говорила.

– Ну нарешті ви тут, – поцілував мене Артур, зовсім не здивований присутністю Влада поруч. Ну, очевидно, йому на нього було байдуже. Хоча…ніби й ні. – Радий, що ви поговорили й все владнали.

– Та не було навіть чого, – промовив дещо ніяково Влад і пішов прямісінько до Аліни.

– Ну що, готова? – посміхнувся Артур та якраз вчасно відскочив. – Тадеуше, казав тобі, що на своєму самокаті на вулиці будеш їздити. Хай тільки когось мені зіб’єш.

– Не хвилюйтеся. Все буде ок, – той за секунди ніби випаровувався. Тут навіть ховатися було ніде, але Тадеушу таки вдалося.

– Це просто неймовірно. Я геть не очікував такої пропозиції. Знав про співпрацю, суть їх бізнесу, але не уявляв, що ми станемо їх частинкою, – не міг стримати радісної посмішки Артур.

– Тобто їх частинкою? – мене це неабияк насторожило. Невже..?

– Вчора наші компанії об’єдналися! – радісно скрикнув Артур і одразу з боків почулися чиїсь оплески та радісні крики.

– А як же «ти маєш подбати про компанію», «ти хочеш вивести її на новий рівень»… – почала перелічувати його ж слова.

– А це хіба не воно. Ми розвиваємося, ростемо. Тепер наші компанії – частинка величезного бізнесу. Ми розквітнемо. Всі внутрішні маркетингові замовлення будуть точно не дрібними й лише для нас, а зовнішні розподілятимуться між нашими двома компаніями, – почав бадьоро розповідати Артур, а я реально не розуміла його піднесеного стану.

Може це й круте рішення, але хіба він не хотів бути самостійним, привернути увагу батька? Чи це воно і є? Думав, що якщо віддасть бізнес у спільний контроль, то батько не зможе пропустити це повз увагу й прийде напоумити сина?

– Про які «наші» компанії ти розповідаєш? Хіба ми просто не об’єдналися з компанією тієї чудової пари? – нарешті поцікавилася я, не розуміючи в чому справа.

– Не тільки з нею…– якось замнувся Артур, нервово згрібши рукою волосся. Отже, він не в такому вже й захваті від цього рішення. – Там ще компанії були. Одна фінансова, дві маркетингових, разом з нашою, юридична, три туристичних, ще одна пов’язана з готельним бізнесом й ще невеличка, що займається івентами.

– Тобі не здається, що це якось забагато? – не втрималася та вирячилася на нього, не в змозі приховати здивування. Чула про подібне «об’єднання» дійсно вперше.

– Якраз всі, хто потрібен для успішного фунціонування бізнесу. Буде круто, от побачиш. Ще й по світу поїздимо, – це Артур переконував мене чи себе?

Я лише покивала й пішла збирати речі з робочого столу. До п’ятої потрібно було встигнути ще й спакувати ну як мінімум дві валізки, бо поки ніхто не знав як надовго ми їдемо, а половину однієї займе лиш техніка.

– Кажи це просто супер! Я вже так давно хотіла пожити кілька місяців у Карпатах, а ми ще й поїдемо далі по Європі…– замріялася Міла. Ось кому дійсно подобалося це об’єднання – то їй. – Нам ще й стільки всього наобіцяли. Й попрацюємо, й відпочинемо на славу.

– І ні одної тобі спокійної хвилинки, – пробурмотіла я, знаючи, що туристичні компанії називають «відпочинком».

– Але ж це так класно, – не витримала Міла. Ну звісно, такому живчику як вона, море по коліна. Але навіть такій бігунці як я, важко постійно бути в русі. Мені потрібен спокійний офіс, а не готельний конференц-зал чи номери та кілька годинок перед теликом замість численних тімбілдингів.

– У мене вже є кілька ідей! – крикнув мені на вухо Тадеуш, швиденько тікаючи до кабінету Артура на своєму самокаті, щоб я його за це не прибила. Але ж там він нарветься прямо на боса. Ех дурне, що з нього взяти…

– Ну я побігла, – промовила Міла, а я лиш провела її поглядом та вражено застигла, побачивши Аліну. Керівниця аж світилася через те, що їй потрібно було закінчити безліч проектів в рекордні терміни, щоб у дорозі нічого не заважало. Або ж це просто нові заспокійливі, що здається мені правдивішим.

Ну що ж, час додому. Востаннє окинула поглядом кілька кабінетиків, невеличкий куточок відпочинку, зазирнула в туалетну кабінку, поностальгувавши й таки пішла. Ех, аж не віриться, що моє життя знову зміниться. Хоча більше не хочеться усвідомлювати до кінця той факт, що ми вирушимо в дорогу на кілька місяців як мінімум. Не очікувала, що мрія побачити світ здійсниться саме так.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍