Читати книгу - "Врятуй мене, якщо зможеш, Ольга Християнчук"

Розділ 21

Школа здається маленькою і непримітною. Пам’ятаю, як вперше мене мама сюди привела, все виглядало масивним і великим для шестирічної дівчинки. Зараз після великого шумного міста все в нашому містечку здається повільним і спокійним.

Іду по темним розмальованим коридорам, незвична тиша цього місця закладає вуха. Лиш не значний гомін доноситься за закритими дверима класів. Я прямую до кабінету директора. Сюди мене викликали дуже рідко, на відміну від моїх однокласників. Я була слухняною дівчинкою і в неприємності старалась не попадати. Тепер я заходжу у кабінет не як учениця, а як майбутня вчителька. Від цієї думки стає ніяково і трохи страшно.

У невеликому приміщенні, стіни якого завішані різними грамотами, за письмовим столом сидить повненька жінка років п’ятдесяти. Вона привітно мені посміхається і пропонує сісти. Пам’ятаю, як колись трепетала від страху, якщо її суворий погляд падав на мене. Зараз вона здається звичайною і зовсім не грізною.

Я сідаю навпроти на чорний незручний стілець. Сонячне світло з вікна позаду директорки сліпить очі і приходиться прижмурюватись. Від подразнення на очі находять сльози і все навколо неприємно розпливається.

-         Як у тебе справи, Надіє? – скоріш з ввічливості ніж з цікавості запитує Марія Іванівна. – Як успіхи в університеті? Всі екзамени здала?

-         Так, усе чудово, - переплітаю пальці на руках, випрямляю спину наче учениця. – Ось прийшла до вас на стажування.

-         Це добре, - задумано протягує, і переводить свою увагу на папку, що лежить відкритою на столі. – Хоча з кадрами в нас усе гаразд. Мама казала, що ти не проти в нас попрацювати після практики.

На секунду зиркає на мене з-під лоба і знову повертається до читання.

-         Так, - невпевнено вимовляю, чомусь з’являється таке відчуття, наче я напрошуюсь. – Якщо звичайно є вільні вакансії.

Марія Іванівна різко закриває папку, та хлопає неприємним звуком. Від несподіванки я аж підскакую.

-         На перший час ти можеш заміняти деяких викладачів, можу влаштувати тебе хіба, що на пів ставки, - вона оцінюючи оглядає мене. – На майбутнє нічого не обіцяю.

-         Я згодна на пів ставки, - вимовляю на автоматі, а сама думаю, чи потрібно мені це.

Мама, як завжди нічого конкретного не дізналась, а мені наговорила, наче мене тут чекають із розпростертими руками. Хочеться піти з відси геть, та розумію, що практику пройти десь потрібно. Потім з усім розберусь.

-         От і добре, - посміхається директриса. – Можеш розпочинати прямо зараз. Я приставлю тебе до Наталії Степанівни, будеш в неї проходити практику. Все інше потім обговоримо.

Вона повільно встає з свого місця і не швидким кроком проводить до класу, де вчить другорічок моя наставниця. Наталю Степанівну я вперше бачу, напевно прийшла у школу недавно. Молода, ледь старша за мене, пишне каштанове волосся обрамляє кругле рум’яне обличчя. Вона радісно мене вітає і щиро посміхається. Дітки за партах зацікавленими очима  спостерігають за нами.

-         Діти, привітайте вашу нову вчительку Надію Юріївну, - голосно щебече Наталя. – Тепер у вас буде дві вчительки.

-         Доброго дня, - хором відповідає весь клас і я сором’язливо лише киваю.

Директорша, задоволена, що позбулась мене, виходить з класу.

-         Я сама недавно на роботі, а мені вже стажерку доручили, - схвилювало говорить до мене Наталя. – Трохи переживаю, чи справлюсь.

-         Постараюсь не створювати проблем, - посміхаюсь їй, намагаюсь заспокоїти.

Вона нервово сміється і оглядається навколо.

-         Можеш взяти один із незайманих стільців, - показує мені в кутку. – Сідай поруч зі мною за стіл. Я тобі все розкажу і будемо проводити урок разом.

Я лише погоджуюсь з нею і весь день спостерігаю за нею, вивчаю теми уроків, і іноді приймаю естафету по роз’ясненню матеріалу.

Наталя виявляється приємною веселою дівчиною, дітки її полюбляють і чемно слухають. Вже в кінці робочого дня ми з нею спілкуємось наче давні подруги.

 

-         Мені ще потрібно зайти в магазин, купити м’ясо до вечері і ще чогось солоденького. Мій чоловік полюбляє всякі смаколики, - без перестану говорить Наталя, коли ми виходимо із вже пустої школи. Виявляється вона живе на сусідній вулиці і заміжня за хлопцем, якого я добре знаю. – Не знаю, що я маю приготувати. Уявлення не маю.

-         Хочеш я піду з тобою в магазин, - пропоную. Додому йти немає бажання. Від Давида не чутно з самісінького ранку і я не перестаю думати де він і що робить.

-         Це було б чудово, - радіє моя нова знайома. – Я так не люблю сама ходити за покупками. О, а що то за шикарна машина? Дорогуща. Такої я ще тут не бачила.

Я слідкую за її поглядом і затамовую подих. Знайома іномарка стоїть на території школи. Я не можу повірити своїм очам, здається, що це просто збіг. Та коли водій виходить і посміхається мені, я від радості підстрибую і швидко іду назустріч, залишивши Наталю по заду.

Давид стискає мене в міцних обіймах, а я не можу повірити, що торкаюсь саме його.

-         Як ти тут опинився? – запитую неохоче відірвавшись від хлопця.

-         По навігатору, ти сама говорила у якій школі будеш проходити практику, - задоволено відповідає. – Ось і вирішив зробити тобі сюрприз.

-         Мені не віриться, що ти тут, - я цілую його в губи, заспокоююсь його близькістю.

-         Не міг довго чекати. Хотів тебе побачити, - шепоче не відриваючись від мого рота.

-         Я так розумію, ти зі мною не підеш, - розгублений голос Наталі змушує відсторонитися від хлопця.

Я винувато на неї оглядаюсь.

-         Вибач, - перепрошую. – Та приїхав мій хлопець. Не вийде.

-         Та нічого, - вона кидає на нього зацікавлений і оцінюючий погляд і ввічливо мені посміхається. – Завтра зустрінемось.

-         Бувай, - я їх не знайомлю і вона йде геть. Не хочу зараз його увагу ні з ким ділити. Хочу, щоб він дивився тільки на мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍