Читати книгу - "Потраплянка на заміну, Літа Най"

Розділ 13. Бал і нові знайомства

Стела виявилася чудовим візажистом і перукарем, хоч навряд знала ці слова. Вона використовувала якісь аналоги нашої косметики. Спочатку темними тінями підвела мої світло-карі очі, завдяки чому в них з'явилися золотисто-мідні іскорки. «Майже як у котів», – усміхнулася я. Потім підфарбувала губи, додала рум'ян і так, замазала синці під очима. Коли справа дійшла до зачіски, Стела злегка підкрутила волосся великими щипцями, що розігрівала на камені флам'я. Загалом образ вийшов не надто показним, радше ніжним і витонченим.

Коли настав час вирушати на бал (ну прям принцеса з казки), я вийшла зі своїх покоїв і спустилася на перший поверх. Сподівалася, що Дарлем зустріне мене біля сходів, але він явно був не знайомий з цією фішкою голлівудських фільмів, тож чекав мене у вітальні. Він сидів на кріслі і спокійно дивився на полум'я, що горіло в каміні. Я одним нігтиком постукала по дерев'яному стелажу біля входу, і Повелитель різко повернув голову. Та так і завмер.

Мені безперечно сподобався його погляд. Хоча в такій сукні будь-яка мала б шикарний вигляд. Приталений верх, без грубих корсетів і шнурівок, плавно переходив у спідницю. Легкий і повітряний матеріал м'якими хвилями спадав до підлоги. Тонкі лямки відкривали гострі ключиці, плечі і руки. Декольте прикрашала напівпрозора шифонова тканина. Розсип маленьких камінців на ній надавав сукні вишуканості. Ніжно-блакитна тканина чудово пасувала до моїх білявих кучерів і світлої шкіри. Тож я й справді мала вражаючий вигляд.

«Ага, – хмикнув Као. – От і Дарлем так вразився, що мову відняло».

– Дивись шию не скрути, – лагідно простягнула я.

У той самий момент Дарлем злегка мотнув головою і таки піднявся з крісла. Підійшовши до мене, він запропонував свій лікоть, а коли мої пальці зімкнулися на його руці, вимовив:

– Ти маєш чарівний вигляд.

– Ото б ти зачарувався, якби я одягла іншу сукню, – саркастично усміхнулася я. Чоловік насупився, не розуміючи, до чого я веду, а я лише кинула: – Запитай у своєї Ефалії.

Дарлем однозначно не хотів продовжувати цю тему, тож мовчки довів мене до карети і допоміг забратися всередину.

– Сподіваюся, цього разу тобі не буде задушливо, – глузливо промовив він, згадуючи нашу першу поїздку.  

– Сподіваюся, цього разу карета не злетить, – копіюючи його тон, відповіла я.

Їхали ми всього нічого. Я трохи засмутилася, адже вперше бачила нічний Пентраль, і він прекрасний у вогнях.

Карета під'їхала до широких сходів і, вийшовши з неї, ми опинилися перед приголомшливим палацом. Бал проходив у столичній Ратуші, оскільки це була найбільша й найкрасивіша будівля в місті. Піднімаючись сходами, мені довелося притримувати довгу спідницю, щоб не розтягнутися на кам'яних сходах.

– Усі вже зібралися? – запитала я.

– Більшість, – кивнув Дарлем.

Коли ми увійшли до величезної у своїх масштабах зали, ніхто не оголосив про наше прибуття. Утім, це не завадило всім присутнім одразу нас помітити.

Спершу я трохи розгубилася. Все-таки відсутність досвіду в бальних справах і «трояк» з палацового етикету давалися взнаки. Але в принципі все йшло цілком непогано. До нас підходили різні люди, представлялися і вітали нас із весіллям. Поки в якийсь момент Дарлем не сказав, що йому потрібно обговорити з кимось важливе питання і зник.

Як швидко з'ясувалося, це було ще серйознішою підставою, ніж мені здалося спочатку. Без супроводу Повелителя я втратила своєрідний захист від місцевих говорушок, які до цього лише вивчали мене поглядами, але не поспішали підходити. Зараз же злетілися як мухи на... ой, невдале порівняння. Як бджоли на мед, ось так краще. Словом усі молоді допитливі особини кинулися знайомитися зі мною.

– Добрий вечір, міледі...

– Раді вас бачити, міледі...

– Маєте чудовий вигляд, міледі...

Усі вони щебетали в один голос, від чого я не розуміла й половини слів. Здебільшого вони вітали мене із заміжжям. Говорили, як мені пощастило. І, що мене здивувало, час від часу прослизали тонкі натяки на наявність у мого дорогоцінного чоловіка коханки. Вже не знаю, хотіли вони попередити молоду дружину про конкурентку чи зіштовхнути нас лобами і спостерігати за цим шоу, але я зробила вигляд, що не розумію їхніх натяків. Коли мене втретє запитали про «вподобання» Повелителя, моє терпіння вичерпалося. У натовпі показалося знайоме обличчя, і я швидко перебила одну з дівиць.

– Прошу вибачення, мені терміново потрібно відлучитися.

Я швидким кроком втекла від цієї зграйки гієн і попрямувала прямо до молодого чоловіка, який уже побачив мене і привітно махав рукою.

– Міледі, ви неперевершена, – із захопленням протягнув особистий помічник Повелителя.

– Івелліосе, ви такий улесник, – грайливо відкинула волосся я.

– Це входить у мої професійні обов'язки, – його серйозний тон, навпаки, змусив мене розсміятися. Потім чоловік узяв мене за руку і дав напрямок, натякаючи повільно покрутитися навколо себе. Окинувши мій зовнішній вигляд пильним поглядом, він вимовив: – Здається, пані Венар перевершила саму себе: сукня вам дуже личить.

– А Меделін до цієї сукні не має жодного стосунку, – піднявши підборіддя, заявила я.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍