Читати книгу - "Відшукати скарб, Анітка Санніфео"

Розділ 19

Олексій обережно піднявся сходами, що вели до гостьової зали. Вона виявилася дуже просторою та світлою кімнатою з панорамними вікнами від підлоги до стелі. Верхню частину вікон прикрашали білосніжні з синім обрамленням фіранки. А стіну навпроти прикрашала велика картина із зображенням лісу та квітів.

 Посеред вітальні стояв овальний стіл, навколо нього декілька стільців.

– Прошу, любі мої, сідайте. Речі можете залишити о тут.

– Дякую, – пробурмотіла Руора споглядаючи простору кімнату. Тут не було зайвих деталей, та й меблів окрім цих, не було.

– Любите простір? – запитав Олексій, влаштовуючись за столом.

– Як бачиш. До речі, ми так й не познайомилися. Моє ім’я – Джоана, – промовила жінка.

– Олексій, – назвався чоловік.

– Ти не місцевий, – жінка дивилася на нього впритул.

– Ні, – не став опиратися чоловік.

– З якого ти світу? – темні очі жінки блиснули й на мить Олексію здалося, що вона бачить його наскрізь.

– Земля, – коротко відповів той.

– Світ людей. Цікаво, – похитала головою Джоана, усміхнувшись якимось своїм думкам. – Еліно, – крикнула жінка, подай нам всім чаю, – крикнула вона й десь зверху почулися клопітливі кроки.

Руора сиділа за столом, стискаючи руки замком, вона неабияк хвилювалася, адже не знала чого очікувати від мачухи. Сьогодні вона була надто люб’язною, і дівчина гадала чи не потрапили вони у пастку.

Здається, Джоана помітила її настрій чи то вгадала думки, адже голос жінки прозвучав для неї надто різко:

– Руоро, дитинко, в цьому домі тобі нічого боятися.

Дівчина підняла очі та подивилася на свою мачуху, що сиділа навпроти них. Олексій поклав свою руку та коліно Руори, даруючи їй свою підтримку.

– Дякую, – кивнула вона.

Еліна, та сама феєчка, з якою вони вже були знайомі з’явилася на порозі вітальні зі срібною тацею з наїдками та напоями.

– Ти тут? – скрикнула Руора, ще більше нервуючи.

– Вітаю вас! Рада знову бачити, – Еліна усміхнулася та пройшла до столу, швидко розставляючи на столі тарілки та чашки.

– Еліно, залиш нас, – попросила Джоана, як тільки фея закінчила.

– Гаразд, пані Джоана, – Еліна вклонилась та зникла з кімнати.

– Любі мої, я бачу, що ви схвильовані. Але повторюю – не варто мене боятися. Я не ворог. Я не завдам шкоди ані вам, ані своєму коханому чоловіку Мировальду, ані народу, якому дала присягу служити.

– Та невже? – не витерпіла Руора та кинула на мачуху гнівний погляд.

– Не віриш? – зітхнула Джоана.

– А маю вірити? Ти ніколи мене не любила! Завжди дбала тільки про себе!

– А ти дозволяла себе любити? – тихо запитала вона.

Руора схлипнула. Спогади неначе сніжною грудою навалилися на неї.

– Ти змалечку воліла бути самостійною. Така сама вперта як твій батько, – усміхнулася жінка. – Ти постійно шукала небезпечні пригоди, лізла в бійки з хлопцями, носила штани та сорочки, замість елегантних суконь, ховалася між гілками дерев, коли ми ночами з батьком шукали тебе…

– Ти ніколи, ніколи навіть не обійняла мене, завжди лише сварила, – пригадала Руора, витираючи сльози.

– А ти була маленькою колючкою, яка нікого не підпускала до себе, крім молодшого брата та батька, – зітхнула жінка. – Років до десяти ти завжди від мене ховалася та кричала не підходити. Кричала, що в тебе вкрали маму. Я не наполягала на спілкування. Не змогла знайти підхід до тебе правильного підходу, теплих слів. Можливо, це моя помилка? Ти навіть зараз випускаєш колючки, моя люба, – ласкавим голосом промовила жінка. В її очах блиснули сльози, жінка важко зітхнула, піднялася та обійшла навколо стола. Джоана поклала руки на плечі Руори.

Дівчина підняла на жінку очі повні сліз. Та й сама Джоана вже не стримувала емоцій.

– Сварила кажеш? Гадаєш, підліткам легко щось пояснити спокійним тоном, коли у вас всередині самі супротиви? Ви не можете дати раду власним відчуттям та почуттям, а ще й магічні потоки в цей час нестабільні та додають клопоту. Звичайно, доводилося часом підвищувати голос на тебе й на Миродора, забороняти робити вам те, що могло причинити шкоду вашому здоров’ю чи навіть життю…

Але ти пригадай, хто сидів ночами біля твого ліжка, й не давав тобі чухатися коли ти підхопила лихоманку та кір? Хто зцілював твої розбиті коліна після стрибків по мотузках? А хто домовився з ректором Магічної Академії для перездачі теорії бойових мистецтв, коли ти два місяці занять прогуляла через розбите серце першого кохання й провалила іспити?

Мені шкода, що ми не стали близькими, Руоро. Я не змогла замінити тобі матір. Вибач мені. Я старалася…

Руора схлипнула та обернулася, обіймаючи Джоану.

– Це ти мені вибач, – прошепотіла дівчина.

– Поплач, люба. Іноді варто сховати свої колючки та дозволи собі бути слабкою.

Олексій був вражений. Він не очікував побачити таку відверту сцену, не очікував почути зізнань матері та дочки. Але тішився, що Руора нарешті порозумілася з мачухою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍