Читати книгу - "Ти — мої крила, Вікторія Франко"

Розділ 14

Ярослав

Раненько прокинувшись, ми з Міленою поснідали в ресторані й відразу ж вирушили в дорогу. За ніч погода встигла сильно зіпсуватися, і на зміну гарячому сонечку прийшов дрібний та холодний дощ. Затягнувши небо сірими хмарами, атмосфера тиснула на голову. І, схоже, не лише мені. Тому що протягом усього шляху назад, кохана майже постійно мовчала, поринувши у свої думки.

— Гей, — я легенько провів кісточками пальців по її щоці. — Все нормально?

— Так, — натягнуто посміхнувшись, відповіло моє сонечко. 

Та щось мені підказувало, що це неправда. Тому що, чим ближче ми під’їжджали до міста, тим більше псувався настрій Мілени. Припаркувавши машину біля її будинку, я не міг не помітити, як вона втиснулася в сидіння.

— Не поїдьмо до моїх батьків. Прошу тебе, — шепотіла дівчина, перебуваючи у незрозумілому для мене відчаї. — Я скажу їм, що захворіла.

Поведінка Мілени дещо шокувала мене і водночас краяла моє серце. Я губився в здогадках, що могло так її лякати. Та, на жаль, дівчина не хотіла зізнатися в цьому, відчайдушно приховуючи правду.

— Благаю, заспокойся, — звернувся до коханої, не збираючись ховатися від її батьків, як страус у пісок. — Ти пам'ятаєш, що я тобі говорив? 

Вловивши її розгублений погляд, я нагадав дівчині свою обіцянку.

— Я зроблю все, щоб поладнати з твоїми батьками. 

Та мої слова не сильно її заспокоїли. Опустивши голову, Мілена нервово стискала ремінці на своїй сумці й нічого не відповідала. Схилившись до її обличчя, я припідняв пальцями тендітне підборіддя і ніжно поцілував вуста мого янгола. 

— Ярику, ти сильно мене кохаєш? — запитала моя дівчинка, міцно обійнявши за шию.

— Ти навіть не уявляєш наскільки, — посміхнувся від щирості власних слів. 

Адже це була чиста правда. Бо іноді, мені ставало страшно від розуміння, що я повністю розчинився в цій дівчині, не уявляючи без неї свого життя.

— І щоб не сталося — це не зміниться? — від її запитання, у мене щось неприємно дряпнуло всередині. 

— Мілено, викинь усі дурні думки з голови. І ні про що не хвилюйся, — я не знав, що ще варто було сказати, щоб вона припинила себе накручувати.  

— Ти обіцяєш? — у голосі коханої почали прослизати істеричні нотки, а в її очах зібралися сльози. 

Абсолютно не розуміючи, що творилося в її голові, я пригорнув Мілену до себе. І молив Бога про те, щоб скоріше зустрітися з її батьками й мати змогу вирішити з ними усі розбіжності.

— Обіцяю, — заявив впевнено, поцілувавши дівчину у чоло.  — Біжи, спокійно збирайся.  Я заїду за тобою через годину.

*

Коли ж ми прибули до Мілениних батьків виявилося, що нас вже чекали. Розмістившись на дивані у вітальні, подружжя неголосно про щось розмовляло, поглядаючи на настінний годинник. Обмінявшись привітаннями, я подарував Лілії квіти, й відмітив, що вони з дочкою були схожі, мов дві краплі води. 

— Прошу, проходьте, — покликала жінка до столу, передавши букет комусь з персоналу.

Зайнявши місце поруч з Міленою, я окинув оком інтер'єр вітальні та оцінив її гарне оформлення. Кожен елемент меблів та декору вдало доповнював одне одного, створюючи відчуття тихої розкоші. Перебувати в такому місці було дуже комфортно.

Швиденько перевівши погляд на Мілену, я побачив, що вона виглядала вкрай напружено.  По черзі поглядаючи на батьків, дівчина поводилася так, ніби очікувала, що з хвилини на хвилину бомба вибухне. Непомітно стиснувши витончену ніжку під столом, я спробував привернути її увагу. І коли кохана подивилася на мене, посміхнувся і підморгнув їй на знак підтримки. 

— Мілена багато про тебе розповідала, Ярославе, — звернулася до мене Лілія після того, як на стіл подали першу страву. — Але нам було б цікаво послухати про тебе ще.

— Що саме Вас цікавить?

— Те, чим ти сам хотів би поділитися, — коректно відповіла жінка, розв'язуючи мені руки.

Ну що ж, почнімо з чогось простого. Дотримуючись свого плану — бути собою, я розповів батькам Мілени трохи загальної інформації про себе та свою родину. А вже потім зачепив тему професійних досягнень та поділився планами на майбутнє.

Під час розповіді, я постійно спостерігав за їхньою реакцією. Мама Мілени уважно слухала мене, іноді вставляючи уточнювальні питання. А ось батько повністю ігнорував. Судячи із нашої попередньої зустрічі, чоловік явно не звик стримувати себе у висловлюваннях. Тому мені було цікаво, чому сьогодні він поводився так, ніби води в рот набрав.

— Ярославе, а розкажи нам, як ви з Міленою познайомилися. Бо вона не захотіла ділитися з нами подробицями. Сказала лише, що це сталося в аеропорту, — продовжила розмову Лілія, прикрашаючи свій голос привітними нотками.

— Ми зустрілися випадково. Я б навіть сказав, що досить звичайна зустріч і не менш типова ситуація… Втім, важливим було перше враження, коли я її побачив, — торкнувся легенько дівочої руки, зовсім трохи всміхнувшись, немов то було тільки вчора. — І те тепло, яке я відчув від неї, її погляд…

— Це так романтично… — прокоментувала Лілія мої слова, поглядаючи на свого чоловіка. — Правда, любий?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍