Читати книгу - "Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна"

саме підводив до острова, не викликала у неї найменшого зацікавлення. Вона продовжувала пильно вдивлятися у вежу.

— Багато років тому, — відповів Феншоу, — Адмірал вже давно не виходить у плавання. Хоча морська стихія залишається сенсом його життя. А ось і пристань. Давайте зійдемо на берег і провідаємо старого морського вовка.

Вони попрямували за Феншоу в бік вежі. Отець Бравн пожвавішав. Можливо, тому, що врешті відчув під ногами землю. Хоч, цілком можливо, його щось зацікавило на протилежному березі, оскільки він дуже уважно поглядав у той бік. Вони побачили перед собою вхід у затінену алею, яка пролягала між двома огорожами, зробленими з товстих дощок, такими часом обгороджують сади або парки. Темні крони дерев коливалися угорі, ніби чорно-фіолетові плюмажі на катафалку гіганта. Зблизька вежа виглядала ще більш чудернацькою, у ній ніби чогось не вистачало. І згодом джентльмени збагнули — зазвичай біля входу в алею будували дві вежі, а тут була лише одна. Загалом алея зовсім не відрізнялася від тих, які ведуть до маєтку, щоправда, була трохи звивистою, і будинок Адмірала зникав з поля зору; а дерева довкола створювали враження великого парку, хоча насправді парк тут просто не помістився б. Отець Бравн трохи втомився, і, можливо, тому все почало йому видаватися набагато більшим, аніж є насправді. Так часом буває у нічних жахах. Вони йшли доріжкою, монотонно, ніби в якомусь містичному танці. Раптом Феншоу зупинився, і вказав на дивний предмет, що стирчав з огорожі. Це нагадувало ріг якоїсь тварини, що застряг у дереві. Коли гості придивилися уважніше, то розгледіли вістря викривленого металевого клинка, який тьмяно виблискував у вечірньому світлі.

Фламбо, що, як і всі французи, колись був солдатом, схилився над клинком і здивовано вигукнув:

— Та це ж шабля! Я навіть знаю, яка саме. Такі викривлені шаблі колись носили артилеристи. У кавалеристів були подібні, але трохи коротші…

Він ще не встиг договорити, коли хтось витягнув клинок з тріщини, і знову з силою увігнав його в паркан. Після цього шаблю знову витягнули, а вже за мить вона ще раз проштрикнула паркан, розколовши дошку навпіл. Чиясь рука витягувала шаблю з паркану, проклинаючи все на світі, потім знову почувся сильний удар, від якого тріснула ще одна дошка. Хтось могутнім поштовхом вибив частину дошки, і пролом у паркані заповнило темне листя.

Феншоу пильно вдивлявся у темний пролом і врешті вигукнув:

— Мій дорогий Адмірале! Невже щоразу, коли вам хочеться вийти на прогулянку, ви прорубуєте новий вихід?

У темряві хтось знову вилаявся, а потім почувся гучний сміх.

— Та ні. Я вже давно мав позбутися цієї огорожі, вона заступає світло моїм квітам. А хто ж це зробить, як не я? Ось ще трохи виламаю, і я — до ваших послуг.

І справді, він знову підняв свою шаблю, з розмаху вдарив нею, і в огорожі з’явилася нова тріщина, на відстані чотирнадцяти футів від попередньої. А за мить надламана частина огорожі впала, і в цих саморобних воротах з’явився Адмірал, тримаючи в руках шаблю, на лезі якої застряла велика тріска.

Зовнішній вигляд Адмірала повністю підтверджував розповідь Феншоу про старого морського бувальця. Однак ми на перший погляд. Коли гості уважніше придивилися до нього, по помітили, що деталі, які так вдало доповнювали одна одну, насправді не були якось пов’язані між собою. Наприклад, він носив звичайний капелюх, широкі криси якого спереду були загнуті вгору, а по боках звисали, а здалеку це нагадувало військовий капелюх, такий колись носив Нельсон. Звичайна синя куртка, на якій не було блискучих гудзиків, у поєднанні з білими лляними штанами, була дуже схожа на кітель моряка. Адмірал був високим і ходив, похитуючись, як і належить морякам. Шабля у його руці виглядала немов морський кортик, хоч і була вона вдвічі довша. Під капелюхом гості побачили обличчя з чіткими рисами і орлиним носом, гладко поголене, майже без брів. Очі були трохи витрішкуваті, погляд — уважний і сторожкий. Лице вкривала приваблива тропічна засмага, у якій сангвінічний рум’янець поєднувався з яскравістю перестиглої помаранчі. Та ця жовтуватість не була хворобливою, вона радше нагадувала блиск золотих яблук у мітологічному саду Гесперид.[18] Отець Бравн ще ніколи не зустрічав когось, хто б настільки виразно і яскраво втілював би романтику південних морських просторів.

Феншоу представив Адміралові своїх друзів, і знову став жартувати з приводу поламаної огорожі. Адмірал спочатку заперечував, мовляв, рутинні садові роботи навряд чи можуть бути причиною для веселощів, та потім і на його обличчі з’явилася посмішка, і він нетерпляче вигукнув:

— Погоджуюсь, погоджуюсь, я справді занадто енергійно накинувся на цю огорожу. Але знаєте, яка то насолода — руйнувати все підряд. Мене зможе зрозуміти лише той, хто все життя провів у морських подорожах, щоб віднайти незнані острови, а тепер кинув якір біля вбогого шматка суші, який загубився в отій водоймі. Так я колись прорубував собі шлях у непрохідних джунглях, де багато отруйних рослин, а в руці в мене був лише кортик, до того ж — не надто гострий. Тоді я міг запросто пройти півтори милі у диких хащах, а тепер… Тепер, через триклятий договір, записаний у нашій родинній Біблії, я змушений стирчати ніби на прив’язі й рубати оці скалки. Та я…

І він махнув шаблею, розколовши ще одну дошку в огорожі.

— Я таке полюбляю, — з посмішкою промовив Адмірал, відкинувши свою шаблю. — А тепер ходімо в дім, ви, певно, зголодніли після подорожі.

На овальній галявині перед будинком було три клумби: одна — з яскраво-червоними тюльпанами, друга — з жовтими, а на третій цвіли екзотичні білі квіти, з майже прозорими пелюстками. Таких гості адмірала ще ніколи не бачили. Гладкий і понурий садівник розмотував садовий шланг. Останні промені сонця, котре вже майже сховалося за горизонт, виблискували на стінах будинку й освітлювали глибину саду. Перед будинком, з того боку, що виходив до річки, стояла велика тринога, а на ній — великий латунний телескоп. Поруч був садовий столик, пофарбований у зелений колір, він ніби нагадував, що зовсім недавно тут пили чай. Вхід у будинок прикрашали два великих камені, щось на кшталт ідолів, з дірками замість очей, яким поклоняються на островах біля південних морів тубільці. Над входом була темна дубова поперечина, а на ній — дивні різьблення, напевно, також тубільського походження.

Гості вже ввійшли до будинку, аж раптом низенький священик невимушено виліз на стіл і, виблискуючи скельцями окулярів, почав уважно розглядати поперечину над дверима. Адмірал Пендрагон здивувався, але не висловив свого