Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова

Читати книгу - "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"

117
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 123
Перейти на сторінку:

– Ні, не поранений, – підтвердив емпат. – Шефе, щоб це не було, але тебе воно не зачепило. А тому лікар тобі не потрібен, – ласкаво, майже як дитині, пояснив він.

– Ні, не зачепило, – голосом експерта підтакнув менталіст й співчутливо пояснив. – Це просто шок. Таке часом буває через сильний переляк.

– Немає в мене жодного переляку! – обірвавши потік слів своїх полагоджених, роздратовано гаркнув Ілберт Смартіс. – І ні, я не поранений! Я це і без вас знаю, розумники! Але лікар мені усе одно потрібний! – насилу стримавшись, щоб не тупнути ногою, владно оголосив він. – Точніше, не мені, а їй! – додавши світла своєму світляку, вказав він на мертве тіло дівчини.

Три голови дружно повернулися у вказаному ним напрямі. І дружно знову перевели погляд на грізне начальство. У погляді усіх трьох світилися співчуття та нерішучість.

Оскільки емпат найгостріше відчував «розібраний» стан зазвичай непохитного імперського дізнавача, він не зміг змовчати.

– Шеф, вибач, але і їй теж не потрібен лікар, – співчутливо повідомив він.

Ілберт Смартіс заплющив очі. Інакше він, напевно, не стримався б і запустив світляком, який він тримав у руках, у три пики, що співчутливо дивилися на нього.

– Ви думаєте, я цього не знаю?! – тихим і чомусь особливо зловісним голосом поцікавився він.

Весело проведений вечір й випите шаманське усе ж таки взяли своє, тому емпат, менталіст та геній у повному здивуванні переглянулися між собою. Кожен із трьох при цьому чесно питався зрозуміти, навіщо покійниці лікар. Адже наскільки вони знали, небіжчиками завжди займалися маги смерті. І в їхній команді магів смерті було цілих двоє.

Першим, як і зазвичай, у чому таки справа зрозумів Сіллі.

– Ти не хочеш, щоб інші наречені дізналися і про цю смерть теж, – здогадався він.

– Це ж треба, й пів часу не пройшло! – хмикнув Ілберт. – Сіллі, ти просто геній! – саркастично проголосив він. – А ви, – глянув він на емпата та менталіста. – Ні! Гаразд, ти, – кивнув він у бік Туріна, – йди та знайди мені Аріеля та Маріуса. – Ти, – кивнув він Закері, – займися скануванням залишкових емоцій. А ми з тобою, – знову перевів він погляд на Сіллі, – займімося оглядом та каталогізацією місця злочину.

– Вона прийшла сюди не вмирати... це абсолютно безсумнівно… – замислено повідомив про своє перше спостереження емпат. – Смерть не просто застала її зненацька, а здивувала.

– Це я і без тебе знаю, – буркотливо прокоментував Ілберт Смартіс. – Достатньо лише подивитися на її обличчя!

– Згоден цілком достатньо, – кивнув Закері, який нітрохи не образився, оскільки він, у буквальному розумінні слова, кожною клітиною своєї душі відчував не тільки злість шефа, але й його біль. – Але я про інше, вона була впевнена, що має карт-бланш на життя. Більш того, вона була впевнена, що з усіх наречених на відборі їй єдиній зовсім нічого не погрожує!

– Впевнена чи сподівалася? – уточнив Ілберт.

– Впевнена, – підтвердив емпат.

– Що означає, що її хтось у цьому запевнив. Хтось, кому вона абсолютно довіряла, – резюмував головний дізнавач.

– Ясно хто! – пирхнув із-за його спини Сіллі Фарнел. – От тільки він не може бути вбивцею. Бо його тут нема.

– Але він дуже скоро тут з’явиться, – з жорсткою усмішкою проговорив далі Ілберт Смартіс. – І буде при цьому дуже злий…

– На того, хто гарантував його дочці безпеку, і не вберіг, – розуміючи, посміхнувшись, продовжив за шефа Сіллі Фарнел.

– Не вберіг, це лише один із варіантів, – поправив колегу Закері Форскікант і пояснив: – Судячи з залишкових емоцій жертви, вона абсолютно довіряла своєму вбивці, отже…

– А вбивця їй? – не дав йому домовити Сіллі. – Можеш щось сказати про його емоції? Могло це бути ненавмисне вбивство? Наприклад, у запалі сварки? – поцікавився юний геній.

Не замислившись навіть на мить емпат, похитав головою.

– Вони не сварилися, – впевнено констатував він. – Навпаки. Я підозрюю, що це було любовне побачення. Обидва були у чудовому настрої. Вона фліртувала. І він із нею теж. У повітрі усе ще збереглися еманації задоволеності собою та передчуття торжества. Їх відчували і він, і вона. Щоправда, передчували вони зовсім різні речі і привід для гордощів собою у них теж був різний.

Вона була закохана. І була впевнена, що її кохають у відповідь. Проте голову їй кружило не лише кохання, а й марнославство. Вона вже уявляла, як усі їй заздрять. І це робило її подвійно щасливою.

А от його п’янило почуття повного задоволення собою. Він знав, що вб’є її. Й тріумфував із цього приводу. От тільки... – Закері замовк, прислухаючись до своїх почуттів.

– Що тільки? – не витримавши й п’яти секунд, нетерпляче перепитав головний дізнавач.

– Я не знаю, як пояснити, – розвів руками емпат. – Я готовий заприсягтися, що він пристрасно хотів її вбити. І він безперечно відчув почуття глибокого задоволення й торжества, коли зрозумів, що його супутниця мертва. Але при цьому я готовий заприсягнутися також і в тому, що він не з тих, кому подобається вбивати. Швидше навпаки, йому було щиро шкода забирати у дівчини життя. Але при цьому він ні секунди не каявся у скоєному. Він продовжував тріумфувати.

Ілберт Смартіс закотив очі до зоряного неба й з тяжким зітханням іронічно резюмував:

– Вбивця, який пристрасно хоче когось убити, але при цьому не любить убивати! Час від часу не легше. Не знай я тебе краще, Заку, вирішив би, що, намагаючись зберегти хорошу міну при поганій грі, ти мені просто голову морочиш! Але це, на жаль, не про тебе. Якби ти нічого не відчував, ти б так і сказав. Гаразд, – знову зітхнув він. – Давайте резюмуємо, що ми знаємо напевно. Померла вона тут, – загнувши мізинець, він глянув на емпата.

Той кивнув головою.

– Померла миттєво від кинджала у серці, – загнув безіменний палець, продовжив перераховувати Смартіс.

Закері знову кивнув головою.

– Й також ми знаємо, що у цю досить віддалену частину саду жертва прийшла добровільно з кимось, з ким, ймовірна, була у любовних стосунках і кому абсолютно довіряла, – загнув черговий палець головний дізнавач і констатував: – І на цьому усе, оскільки ніяких інших слідів, крім залишкових еманацій емоцій, убивця нам не залишив.

1 ... 36 37 38 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова» жанру - Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Відбір на виживання, або Таємниця 12 Нареченої, Наталка Шевцова"