Читати книгу - "Пояснюючи світ"

дедалі частіше почали кидати виклик, хоча іноді нові ідеї доводилося маскувати як думки secundum imaginationem – тобто щось уявне, а не стверджуване. Чи були б виклики ідеям Арістотеля можливі, якби його авторитет не був ослаблений заборонами XIII століття? Девід Ліндберґ6 цитує слова Ніколи Орезмського (більше про нього пізніше), який у 1377 році стверджував, що можна уявити, що Земля рухається по прямій лінії крізь нескінчений простір, бо «говорити протилежне означає підтримувати статтю, заборонену в Парижі»7. Схоже, ці події XIII століття можна підсумувати, сказавши, що заборона врятувала науку від догматичного арістотелізму, тоді як зняття заборони врятувало науку від догматичного християнства.

Після епохи перекладів та конфлікту навколо сприйняття Арістотеля в XIV столітті в Європі нарешті почалася творча наукова робота. Провідною постаттю був Жан Бурідан – француз, який народився у 1296 році поблизу Арраса і провів значну частину свого життя в Парижі. Бурідан був духовною особою, але належав до «білого духівництва», тобто не був членом жодного релігійного ордену. У філософії він був номіналістом, який вірив у реальність окремих речей, а не їхніх класів. Бурідан двічі удостоївся честі бути обраним ректором Паризького університету – у 1328 та 1340 роках.

Бурідан був емпіриком, який заперечував логічну необхідність наукових принципів: «Ці принципи не самоочевидні; фактично ми можемо сумніватися щодо них упродовж тривалого часу. Але принципами їх називають, бо вони недоказові й не можуть бути виведені з інших передумов чи доведені будь-якою формальною процедурою, але їх визнають, бо за спостереженнями вони істинні в багатьох випадках, а хибні в жодному»8.

Розуміння цього було необхідним для майбутнього науки й не таким уже й легким. На шляху прогресу, що міг ґрунтуватися лише на ретельному аналізі уважного спостереження, стояла давня недосяжна мета Платона – суто дедуктивна природнича наука. Навіть сьогодні люди іноді плутаються щодо цього. Наприклад, психолог Жан Піаже9 вважав, що виявив ознаки того, що діти мають вроджене розуміння теорії відносності, яке вони пізніше втрачають, наче відносність є якимось чином логічно чи філософськи обов’язковою, а не висновком, виведеним зі спостереження речей, що рухаються зі швидкістю світла або швидкістю, близькою до неї.

Бурідан як емпірик водночас не був експериментатором. Подібно до Арістотелевих, його міркування базувалися на повсякденному спостереженні, але у своїх широких висновках він був обережніший за Арістотеля. Наприклад, Бурідан натрапив на давню проблему Арістотеля: чому предмет, кинутий горизонтально або вертикально вгору, не одразу після того, як його випустять з руки, починає буцімто його природний рух прямо вниз. З кількох причин Бурідан відкидав пояснення Арістотеля, що предмет деякий час підтримуваний повітрям. По-перше, повітря має заважати, а не допомагати руху, оскільки воно має розсунутися, щоб якесь тверде тіло могло в нього проникнути. По-друге, чого б це повітря мало рухатися, коли рука, що кинула предмет, припиняє свій рух? Крім того, піка, загострена ззаду, проходить крізь повітря не гірше, а то й краще за ту, що має широкий задній кінець, на який може тиснути повітря.

Замість припускати, що предмети під час руху тримає повітря, Бурідан припускав, що це є впливом чогось під назвою «імпетус», що його рука надає кинутому предмету. Як ми вже бачили, фактично аналогічну ідею пропонував Іоанн Філопон, а імпетус Бурідана, у свою чергу, був провісником того, що Ньютон назве «кількістю руху», або, сучасною мовою, імпульсом, хоч і не точно тим самим. Бурідан поділяв припущення Арістотеля, що щось має підтримувати об’єкти в русі, і уявляв імпетус саме в цій ролі, а не лише якоюсь властивістю руху, якою є імпульс. Він ніколи не ідентифікував імпетус, який несе тіло, як добуток його маси на швидкість, як визначений імпульс у Ньютоновій фізиці. Утім, Бурідан був на правильному шляху. Сила, потрібна, щоб зупинити рухоме тіло в конкретний час, пропорційна його імпульсу, і в цьому сенсі імпульс відіграє ту саму роль, що й Буріданів імпетус.

Бурідан поширив ідею імпетусу на круговий рух, припускаючи, що планети продовжують рухатися завдяки їхньому імпетусу – імпетусу, який їм дав Бог. У такий спосіб Бурідан шукав компроміс між наукою та релігією, фактично той самий, що стане популярним багато століть пізніше: Бог приводить машину космосу в рух, після чого всім, що відбувається, керують закони природи. Але хоча збереження імпульсу справді підтримує рух планет, сам по собі він не може підтримувати їхній рух викривленими орбітами, як думав Бурідан стосовно імпетусу; це потребує додаткової сили, якою, як згодом з’ясували, є сила тяжіння.

Бурідан також грався з ідеєю, яку висловив ще Гераклід, що Земля робить повний оберт навколо своєї осі із заходу на схід упродовж доби. Бурідан усвідомлював, що це створювало б те саме враження, якби небеса оберталися навколо нерухомої Землі впродовж доби зі сходу на захід. Він також визнавав, що це є більш природною теорією, оскільки Земля значно менша за небосхил із Сонцем, Місяцем, планетами та зірками. Але він заперечував обертання Землі, зауважуючи, що якби Земля оберталась, то стріла, пущена прямо вгору, падала б на захід від лучника, оскільки Земля рухалась би під стрілою, поки та перебуває в польоті. Іронія долі в тому, що Бурідан міг би вберегтися від цієї помилки, якби зрозумів, що обертання Землі надало б стрілі імпульсу, що ніс би її на схід нарівні з обертанням Землі. Натомість він був введений в оману своїм розумінням імпетусу: він враховував лише вертикальний імпетус, заданий стрілі луком, і не брав до уваги горизонтальний імпетус, який вона отримує від обертання Землі.

Буріданове поняття імпетусу залишалося впливовим століттями. Його викладали в Падуанському університеті, коли на початку XVI століття там вивчав медицину Коперник. Пізніше в тому столітті про нього, навчаючись у Пізанському університету, дізнався Ґалілей.

Бурідан був на боці Арістотеля також у питанні неможливості існування вакууму. Але характерно, що він базував свій висновок на спостереженнях: коли повітря висмоктується з соломинки для пиття, утворенню вакууму заважає рідина, втягувана в соломинку, а коли розводяться ручки міхів, утворенню вакууму заважає повітря, що рветься всередину. Було природно зробити висновок, що природа не терпить порожнечі. Як ми побачимо нижче в розділі 12, правильне пояснення цих явищ з погляду тиску повітря не розуміли аж до початку XVII століття.

Роботу Бурідана продовжили двоє його учнів – Альберт Саксонський та Нікола Орезмський. Твори Альберта з філософії набули великого поширення, але більший внесок до науки зробив усе-таки Орезмський.

Нікола Орезмський народився в 1325 році в Нормандії, а в 1340-х роках приїхав до Парижа, щоб навчатися в Бурідана. Він був