Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

веранді у виноградній лозі так голосно цокотіли цикади, що у вухах Ханни дзвеніло.

Вона вивчала почерк. Слова були в неї перед очима, але жінка не зовсім їх розуміла. Її серце калатало, вона задихалась. Коли відкривала лист, то боялася, що він може зникнути — таке вже траплялося раніше: вона бачила Ґрейс на вулиці в її рожевій дитячій сукні, а потім виявлялося, що це був просто пакунок такого ж кольору або спідниця якоїсь жінки; чи, кинувши погляд на силует людини, вона могла б присягнути, що то її чоловік, навіть іноді смикала його за рукав, а потім розгублено розуміла, що цей хтось не має нічого спільного з ним.

— Ґвен! — покликала Ханна, коли нарешті знову змогла говорити. — Ґвен, ходи сюди на хвилинку! — Вона звала свою сестру зі спальні, боячись, що якщо поворухнеться сама, то лист випарується. Це міг бути міраж.

Ґвен прийшла, все ще тримаючи в руках вишивку.

— Ти кликала мене, Ханні?

Ханна нічого не сказала, а просто кивнула в бік листа. Сестра взяла його до рук.

«Принаймні, — подумала Ханна, — він мені не примарився».

За годину вони вийшли з простого дерев’яного котеджу й попрямували до Бермондсі, кам’яного будинку Септимуса Поттса, що стояв на пагорбі на околиці міста.

— І він був там, у поштовій скриньці, сьогодні? — спитав той.

— Так, — відповіла Ханна, все ще оторопіла.

— Хто б міг таке зробити, тату? — спитала Ґвен.

— Звичайно, той, хто знає, що Ґрейс жива! — вигукнула Ханна. Вона не бачила, як переглянулися її батько й сестра.

— Ханно, люба, це було дуже давно, — сказав Септимус.

— Я знаю!

— Він просто має на увазі, — мовила Ґвен, — що це дивно: раніше не надходило ані звісточки, і тут, ні з того ні з сього…

— Але це вже щось! — заперечила Ханна.

— О Ханні! — похитала головою Ґвен.

Того ж дня сержант Накі, старший поліцейський у Партаґезі, незграбно сидів у низькому старезному кріслі, поставивши собі на коліно витончену чашку з чаєм й одночасно роблячи спроби занотувати щось.

— І ви не бачили нікого чужого біля будинку, панно Поттс? — спитав він Ґвен.

— Нікого. — Жінка поставила на журнальний столик глечик із молоком. — Сюди рідко хто приходить, — додала вона.

Він щось записав.

— Ну?

Накі зрозумів, що Септимус звертався до нього. Сержант знову оглянув лист. Охайний почерк. Звичайний папір. Не відправлений поштою. Від когось тутешнього? Бог свідок, є ще люди, яким приносить задоволення страждання дружини фрица.

— Боюся, тут не надто багато інформації.

Він терпляче вислухав протести Ханни, що, безумовно, там є підказки. Батько і сестра, на його погляд, почувалися трохи ніяково, як ото буває, коли божевільна тітка заходиться розповідати про Ісуса за обіднім столом.

Коли Септимус провів його до дверей, сержант нап’яв капелюха і стиха сказав:

— Це схоже на жорстокий розіграш. Я думаю, вже пора закопати сокиру війни проти фриців. Хай там що, але не можна так жартувати. Я нікому не розповім про лист. У мене нема бажання заохочувати жартівників наслідувати це.

Він потиснув Септимусу руку й пішов довгою стежкою, по обидва боки обсадженою евкаліптами.

Повернувшись до кабінету, Септимус поклав руку на плече Ханни.

— Дівчинко, вище носа! Не засмучуйся через це.

— Але я не розумію, тату. Вона мусить бути живою! Для чого комусь раптом писати неправду?

— Ось що я тобі скажу, люба: я подвою нагороду. Хай це буде дві тисячі гіней. Якщо комусь дійсно що-небудь відомо, ми скоро дізнаємося про це.

Септимус налив дочці ще чаю. Він уперше жалкував, що навряд чи прийдеться розстатися з грішми.

Хоча Септимус Поттс був відомою людиною в ділових колах Партаґеза, мало хто міг сказати, що знає чоловіка добре. Він усіляко намагався захистити свою сім’ю, але його головним суперником завжди був фатум. Септимусу минуло п’ять років, коли 1869 року він прибув на Фримантл на кораблі «Королева Каїра». На його шиї була маленька дерев’яна табличка, яку повісила мама, коли безутішно цілувала його на прощання в порту Лондона. Там було написано: «Я добрий християнин. Будь ласка, потурбуйтесь про мене».

Септимус був сьомою та останньою дитиною в сім’ї торговця залізними виробами в Бермондсі, котрий через три дні після народження дитини загинув під копитами коня, що поніс. Його мати зробила все можливе, щоб зберегти сім’ю, однак через кілька років захворіла на сухоти. Вона розуміла, що мусить забезпечити хоч якесь майбутнє своїм дітям. Багатьох повідправляла до родичів по всьому Лондону, де вони безкоштовно допомагали, а ті натомість могли б хоч якось про них піклуватися. Але її остання дитина була занадто малою, щоб бути чимось більшим, ніж марною витратою продуктів, і тому перед своєю смертю мати Септимуса посадила його на корабель, що прямував у Західну Австралію.

Кілька десятиліть після того Септимус казав: такий досвід або змушує вас відчути смак смерті, або дає жагу до життя, а він вважав, що рано чи пізно смерть однаково прийде. Тому, коли огрядна засмагла жінка з Християнської місії моряків послала його до «хороших» людей на південному заході, він без заперечень поїхав туди; а з іншого боку, хто б його слухав? Він почав нове життя в Коджонапі, місті на схід від Партаґеза, з Волтом і Сарою Флінделлами, подружжям, яке заробляло, заготовляючи сандалове дерево. Вони були добрими людьми, але досить практичними, щоб розуміти, що сандалове дерево легке і з ним може впоратися навіть дитина, тому й погодилися прийняти хлопчика. Про Септимуса, то після подорожі на кораблі він був радий почувати під ногами ґрунт і мати поруч людей, котрі не шкодували кусня хліба.

Так Септимус познайомився з цією новою країною, куди його відправили, наче посилку без адреси, і полюбив Волта й Сару, а також їхню практичність. У маленькій хижі на їхній ділянці землі не було ані шибок у вікнах, ані проточної води, але в перші дні йому здавалося, що там є все необхідне.

Коли врешті-решт дорогоцінний сандал, що іноді коштував більше, ніж золото, був практично стертий з лиця землі через надмірне споживання, Волт і Септимус почали працювати на нових лісопилках, які відкрилися біля Партаґеза. Будівництво нових маяків уздовж узбережжя означало, що комерційні ризики перевезень за цим маршрутом зменшувалися, а нові залізниці й причали дозволяли заготовляти й одразу ж відправляти ліс у будь-яку