Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей

Читати книгу - "Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей"

74
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 43
Перейти на сторінку:
у коридор, що вів на кухню. Усередині сонце світило крізь порожні склянки на столі. Джон схилився на стіл, поклавши голову на руки. 

Через вікно я побачив, як сходами піднімаються двоє чоловіків. Вони зайшли до пивниці. Один був той бородатий селянин у високих чоботах. Другий — гробар. Вони сіли за стіл під вікном. Увійшла дівчина й зупинилась біля їхнього стола. Селянин мовби її й не бачив. Сидів, поклавши руки на стіл. Він мав на собі старий військовий однострій. На ліктях стояли латки. 

— Що будемо пити? — запитав гробар. 

Селянин мовчав, ніби не чув його. 

— Що питимеш? 

— Schnapps,[48] — відповів селянин. 

— І кварту червоного вина, — сказав гробар дівчині. 

Дівчина принесла питво, і селянин випив свою горілку. Він дивився у вікно. Гробар спостерігав за ним. Джон сидів, схиливши голову на стіл. Він спав. 

Увійшов господар і підійшов до їхнього стола. Він сказав щось на тутешній говірці, і гробар йому відповів. Селянин дивився у вікно. Господар вийшов з пивниці. Селянин підвівся. Витягнув зі шкіряного гаманця згорнуту банкноту в десять тисяч крон і розпростав її. Підійшла дівчина. 

— Alles?[49] — запитала вона. 

— Alles, — відповів він. 

— Я заплачу за вино, — сказав гробар. 

— Alles, — повторив селянин. 

Дівчина сягнула рукою до кишені фартуха, вийняла жменю монет і відрахувала решту. Селянин вийшов з пивниці. Щойно він пішов, як зайшов господар і завів розмову з гробарем. Він сів за стіл. Вони розмовляли на тутешній говірці. Гробар посміхався. Господар гидливо кривився. Гробар підвівся. Він був низького зросту, вусатий. Вихилився з вікна й подивився на дорогу. 

— Он куди пішов, — сказав він. 

— До «Левів»? 

— Ja.[50] 

Вони ще трохи поговорили, а тоді господар підійшов до нашого стола. Високий, старий чоловік. Він подивився на Джона — той спав. 

— Добряче він втомився. 

— Ага, ми рано встали. 

— Обідати скоро будете? 

— Хоч вже, — сказав я. — А що ви маєте? 

— Все, що хочете. Служниця принесе вам список. 

Дівчина принесла меню. Джон прокинувся. Меню було написане чорнилом на картці, а картка вставлена у дерев’яну рамку. 

— Ось тобі Speisekarte[51], — мовив я Джонові. 

Той глянув на меню. Він ще повністю не прокинувся. 

— Вип’єте з нами? — запитав я господаря. 

Він сів біля нас. 

— Ті селяни — не люди, а звірі, — сказав господар. 

— Ми бачили того чоловіка на похороні, дорогою до міста. 

— Він поховав свою дружину. 

— Он як. 

— Тварюка. Всі ті селяни тварюки. 

— Чому ви так кажете? 

— Ви не повірите, як почуєте. Аж не віриться, яка там історія сталася. 

— Розкажіть. 

— Ви не повірите, як почуєте. Франце, йди сюди, — гукнув господар до гробаря. 

Той підійшов, прихопивши з собою плящину вина і склянку. 

— Панство щойно спустилося з гір, — сказав господар. 

Ми потисли гробареві руку. 

— Що питимете? — запитав я. 

— Нічого. 

Франц помахав пальцем. 

— Ще кварту вина? 

— Добре. 

— Ви розумієте тутешню говірку? — запитав господар готелю. 

— Ні. 

— А в чому справа? — поцікавився Джон. 

— Він розповість нам про селянина, якого ми бачили на кладовищі, коли ввійшли до міста. 

— Я й так нічого не зрозумію, — сказав Джон. — Занадто швидко він шварґоче. 

— Той селянин, — мовив господар, — сьогодні поховав свою жінку. Вона померла торік у листопаді. 

— У грудні, — виправив його гробар. 

— Яка різниця — хай буде в грудні. І дав про це знати громаді. 

— Вісімнадцятого грудня, — уточнив гробар. 

— Хай там як, а він не міг привезти її й поховати, поки не зійшов сніг. 

— Він живе на другому боці долини Пацнаун, — сказав гробар. — Але належить до цієї парафії. 

— Він справді ніяк не міг її сюди привезти? — запитав я. 

— Ні. Поки лежить сніг, звідти, де він живе, сюди можна добратися тільки на лижах. Тому він аж сьогодні привіз її поховати, а священик, глянувши на її лице, відмовив йому. Розповідай далі, — сказав він гробареві. — Але говори німецькою, а не по-своєму. 

— Зі священиком комедія вийшла, — мовив гробар. — У свідоцтві про смерть написано, що вона померла від хвороби серця. Ми всі знали, що в неї хворе серце. Вона не раз мліла в церкві. Останнім часом взагалі не приходила. Не мала сили йти вгору. Коли священик відгорнув покривало, то спитав Олца: «Твоя дружина дуже страждала?». «Ні, — відповів Олц. — Я зайшов до хати й бачу: вона лежить поперек ліжка й не дихає». 

Священик знову на неї глянув. Йому щось явно не подобалось. 

— А що сталося з її лицем? 

— Не знаю, — відповів Олц. 

— То ліпше дізнайся, — сказав священик і загорнув покривало. 

Олц нічого не відповів. Священик стояв і дивився на нього. Олц дивився на священика. 

— Ви точно хочете знати? 

— Я мушу знати, — сказав священик. 

— Тепер починається найцікавіше, — мовив господар готелю. — Слухайте уважно. Розказуй далі, Франце. 

— Що ж, — повів мову далі Олц, — коли вона померла, я сказав про це громаді, заніс її у дровітню і поклав на дрова. Потім мені ті дрова стали потрібні, а що вона до того часу задубіла, то я підняв її і поставив, притуливши до стіни. Рот у неї був розкритий, і коли я ввечері приходив у дворітню рубати дрова, то чіпляв за нього ліхтар. 

— А нащо ти так робив? — запитав священик. 

— Не знаю, — відповів Олц. 

— І часто таке було? 

— Кожного разу, як я ввечері рубав дрова. 

— Ти дуже погано вчинив, — сказав священик. — Ти любив свою дружину? 

— Ja, любив, — відповів Олц. — Дуже любив. 

— Ви все зрозуміли? — поцікавився господар готелю. — Все зрозуміли про його жінку? 

— Та ніби. 

— То як, обідати будемо? — мовив Джон. 

— Замовляй ти, — сказав я. — Думаєте, то правда? — запитав я господаря. 

— Ясно, що правда, — відповів він. — Ці селяни звірі, а не люди. 

— А куди він тепер пішов? 

— Пиячити в інше місце, до «Левів»! 

— Не схотів зі мною пити, — сказав гробар. 

— Не схотів із ним пити, бо той почув про історію з його жінкою, — пояснив господар. 

— Ну то як? — запитав Джон. — Будемо обідати? 

— Будемо, — відповів я. 

Гонка з переслідуванням 

Вільям Кемпбелл ще з Піттсбурґа змагався з комедійною трупою у гонці з переслідуванням. Коли відбувається гонка з переслідуванням  — на велосипедах, — учасники стартують одне за одним через певний проміжок часу. Вони їдуть дуже швидко, бо гонка зазвичай обмежена короткою дистанцією, і якщо хтось один сповільнить рух, наступний учасник тут же наздожене його, подолавши відстань, що відокремлювала їх на старті. Як тільки котрогось із велосипедистів «піймають», він вилітає з гонки і мусить злізти з велосипеда й покинути доріжку. Якщо ніхто з учасників не піймався, перемогу здобуває той, хто відірвався від решти на найбільшу відстань. Якщо в гонці з переслідуванням тільки двоє учасників, один зазвичай наздоганяє іншого в межах шести миль. Комедійна трупа піймала Вільяма Кемпбелла у Канзас-Сіті. 

Вільям Кемпбелл сподівався триматися трохи попереду від комедійної трупи аж до Тихоокеанського узбережжя. Допоки він випереджав її в ролі антрепренера, йому платили. Коли комедійна трупа наздогнала його, він лежав у ліжку. Лежав у ліжку й тоді, коли керівник трупи зайшов до його кімнати; а коли той пішов, він вирішив, що може ще трохи полежати. У КанзасСіті було дуже холодно, і він не квапився йти на вулицю. Йому не

1 ... 36 37 38 ... 43
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чоловіки без жінок та інші оповідання, Ернест Міллер Хемінгуей"