Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"

стали мулами, такими ж упертими й брикливими. Що думає про це твоя світлість?

— Що в тебе таки нема однієї клепки! — відповів я зі сміхом.— Краще візьми-но сандур!

— Не буде сьогодні сандура, хазяїне, і прошу тебе — не ображайся. Я все розмовляю, розмовляю, кажу дурниці, а знаєш, чому? Тому що маю великий клопіт. І на душі тривожно. Нова лава, проклята, ще дасть мені духу. А йому» бач, давай сандур...

Він вигріб із попелу каштани, насипав мені у жменю і налив у чарки ракі.

— Хай тобі бог помагає! — сказав я, чаркуючись із ним.

— Хай мені бог не заважає! — заперечив Зорбас.— Бо ми з тим «хай бог помагає» успіху не мали.

Він одним духом випив палючу рідину, простягся на постелі і сказав:

— Завтра мені треба буде сили та й сили: маю впоратися з тисячею дияволів. На добраніч!

Наступного дня Зорбас рано-вранці пірнув у шахту. Шахтарі вже почали нову лаву з добрим шаром вугілля, але із стелі капала вода й люди місили ногами глину.

Ще позавчора Зорбас наказав принести сюди колод, щоб кріпити лаву, але не міг заспокоїтися: колоди були тонші, ніж треба, і Зорбас своїм непомильним інстинктом, який примушував його відчувати безпосередньо, наче власне тіло, весь цей підземний лабіринт, визначив, що дерев’яні підпори ненадійні, і вже уловлював слухом ще легесеньке, нечутне для інших потріскування — то стогнало під тягарем кріплення стелі.

І ще одна річ тривожила сьогодні Зорбаса: саме в ту хвилину, коли він збирався спускатися до лави, звідкись вигулькнув верхи на коні сільський піп Стефанос, прямуючи до сусіднього жіночого монастиря причастити вмираючу черницю. На щастя, Зорбас, як тільки побачив його, устиг тричі плюнути собі в пазуху, перш ніж піп заговорив.

— Добридень, отче! — крізь зуби відповів Зорбас на попове привітання.

Перечекавши, поки піп від’їде, він додав притишеним голосом:

— Згинь, сатано!

Проте Зорбас відчував, що самим цим закляттям не відвернути лиха, тож поспішав до нової лави роздратований.

Там стояв важкий дух вугілля й ацетилену. Робітники ще позавчора почали кріпити лаву, підпираючи стелю колодами.

Зорбас сухо привітався і, засукавши рукава, похмуро взявся до роботи.

Чоловік з десять робітників кайлами довбали вугілля, і воно сипалося їм під ноги, інші накидали його лопатами в невеликі тачки й вивозили на поверхню.

Раптом Зорбас завмер, давши знак зупинитися й робітникам, і прислухався. Як вершник зростається з конем, чи капітан з кораблем, так само зрісся з шахтою Зорбас — він відчував усе плетиво її ходів, ніби вона була його власним тілом, і те, чого ще не чула в собі темна маса гори, Зорбас уже вловлював і по-людському ясно усвідомлював.

Ось тепер він нашорошив свої вушиська, прислухаючись, і саме в цю мить нагодився я, немовби мав якесь лихе передчуття і немовби мене підштовхувала чиясь рука. Прокинувшись, я враз підхопився, одягнувся й вилетів з халабуди, не знаючи, чому й куди, але ноги самі понесли мене до шахти. І я примчав у лаву саме тоді, коли стривожений Зорбас нашорошив вуха, вслухаючись у тишу підземелля.

— Ні, нічого...— невдовзі сказав він,— то щось мені здалося. До роботи, хлопці!

Він обернувся, побачив мене й стиснув уста.

— Чого ти тут так рано, хазяїне? — І, підступивши ближче, пошепки додав: — Чи не вийшов би ти нагору дихнути свіжим повітрям, хазяїне? А сюди навідаєшся іншого дня.

— Що сталося, Зорбасе?

— Та нічого... То мені здалося. Сьогодні вранці піп на очі навернувся. Так що ходи звідси!

— Якщо є небезпека, то чи не сором мені йти геть?

— Сором,— відповів Зорбас.

— А ти пішов би?

— Ні.

— Отже?

— Зорбаса я міряю однією міркою, а інших — іншою,— Роздратовано сказав він.— Та коли вже ти зрозумів, що сором утікати, то не втікай, залишайся.

Він узяв молоток і, зіп’явшись навшпиньки, почав збивати великими цвяхами дошки на стелі. Я зняв з однієї підпори ацетиленову лампу і пройшов, грузнучи в глині, уздовж лави. Темно-брунатне вугілля полискувало: земля поглинала безмежні ліси й мільйони років жувала, перетравлювала їх — своїх дітей. І дерева стали вугіллям, і прийшов Зорбас, і знайшов його.

Почепивши лампу на місце, я задивився, як працює Зорбас. Він цілковито віддавався роботі, ні про що інше не думав, зростався з землею, з кайлом, з вугіллям. Молоток і цвяхи немовби ставали його тілом, яке змагалося з деревом, змагалося із стелею лави, що випнулася, мов пузо, змагалося з усією горою, прагнучи вирвати в неї вугілля й утекти. Зорбас тонко відчував породу і бив у неї безпомильно там, де вона була найслабша, де найлегше можна було перемогти її. І оскільки тепер я бачив його замурзаного, всього у вугільному поросі — лише білки очей поблискували,— я сказав, що він замаскувався вугіллям, став сам вугіллям, аби якнайлегше обманити противника і зруйнувати його замок.

— Чудово, Зорбасе! — мимоволі вихопилось у мене.

Але той навіть не озирнувся. Хіба ж міг він зараз розмовляти з якимось там «зеленим тілом», що замість кайла тримає в руці олівець? Він був зайнятий і не мав часу на балачки. «Не чіпай мене, коли я працюю,— сказав він мені одного вечора,— бо я можу розірватися!» —«Розірватися? Чому, Зорбасе?» —«Знову ти «чому» та «чому»! Наче мала дитина. Як це тобі пояснити? Я весь поринув у роботу, напружився від голови до п’ят над каменем або вугіллям, з якими змагаюся, або над сандуром. І якщо ти несподівано доторкнешся чи заговориш до мене, якщо примусиш обернутися, то я можу розірватися! Як ти цього не розумієш?»

Я глянув на годинник: було близько десятої.

— Час уже перекусити, хлопці,— сказав я,— година минула.

Робітники радісно покидали інструменти в куток, повили піт і зібралися виходити на поверхню. Зорбас, поринувши в роботу, навіть не чув, що я сказав. Та якби й чув, то все одно де залишив би роботи.

— Зачекайте,— звернувся я до робітників,— ось я пригощу вас сигаретами.

І почав обмацувати кишені, шукаючи сигарети; робітники обступили мене.

Раптом Зорбас завмер, припавши вухом до стіни. При світлі ацетилену я побачив, що його вуста болісно перекосились.

— Що з тобою, Зорбасе? — скрикнув я.

Та в цю мить уся стеля над нами здригнулася.

— Тікайте! — хрипко вигукнув Зорбас.— Тікайте!

Ми ринулись до виходу, та не встигли добігти до крайніх підпор, як над нами затріщало вдруге,