Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

Слідуйте за мною, — наказав він, вказуючи на дерев’яну хатину футів за п’ятдесят від них. Маємо обшукати вас, щоб упевнитися, що ви не привезли зброї чи інших заборонених речей.

Перекладач поруч із ним перекладав накази.

Колона попрямувала до будівлі. Малеча плакала, а старші благали матерів дати щось поїсти. Виснажені, жінки ледве рухалися.

— Швидше, — крикнув вусатий офіцер.

Всередині потрібно було покласти валізи на величезний стіл, і солдати приготувалися їх обшукувати.

— Ви повинні також здати нам прикраси й гроші, які у вас є, — наполягав Мартінс.

У жінок при собі не було нічого. У кількох ще збереглися обручки, а більшість їх уже продала, щоб купити їжу. Товстий офіцер знічев’я крутив каблучку на безіменному пальці лівої руки.

— Можете лишити свої обручки, — грубо кинув він.

Він наблизився до Олени й вихопив футляр зі скрипкою. Вона хотіла вчепитися в нього, та чоловік діяв швидко, не попереджаючи, й інструмент вислизнув із її рук.

— Це лише музичний інструмент, — благально сказала вона. — Будь ласка, лишіть мені його.

Віталій кинувся до сержанта-майора, щоб відібрати скрипку, та офіцер його із силою відштовхнув, і той сів на землю біля сестриних ніг. Вона допомогла йому підвестися й знову ввічливо звернулася до Мартінса, хоча їй це вимагало неймовірних зусиль. Та він не слухав її. Він передав футляр одному із солдатів, який безцеремонно кинув його у брезентовий мішок. Молода жінка, стримуючи сльози, притиснула до себе Віталія. Вона відмовила цьому церберу в задоволенні бачити, як вона плаче.

За годину обшук закінчився. Забрали всього кілька особистих речей і кілька піастрів, які жінки не наважилися сховати. Усе записали до великого чорного зошита, у якому кожна з них мала розписатися, щоб визнати, що вона передала на збереження канадській армії.

Вийшовши на холод, Олена побачила довгі сани, запряжені двійко тяглових коней. З обох боків виструнчилися солдати, які утворювали караул.

— Старі й діти сідають у сани, — сказав перекладач, — інші йдуть пішки. Ваші будинки за милю звідси.

Кортеж рушив під чарівним місячним сяйвом, світло якого сріблило стежку. Вкриті памороззю ялини й берези виблискували в ночі й виказували до виснажених жінок і їхніх дітей більше привітності, ніж ті, що вели їх швидким кроком. Коли сани зупинилися біля хатинок із кругляка, офіцер Матрінс став біля коней і крикнув англійською:

— Виходьте! Ви вдома.

І ще голосніше звернувся до солдатів:

— Увага! Підрозділ, по двоє, шикуйсь!

Дванадцять солдатів підкорилися й вишикувалися.

Біля будинків нерухомо стояли чоловіки, очікуючи, коли підуть солдати, перш ніж кинутися до своїх сімей. Зустріч була зворушливою, окрім як для Олени й Віталія, які трималися осторонь.

— Ходімо, — сказав Микола, запрошуючи своїх до хати. — Не надто розкішно, але ми зможемо жити сім’єю. Ми з Петром залишили наш барак тільки сьогодні. Вирішили, що краще буде тут жити разом із вами.

— З нами житимуть інші сім’ї? — прошепотіла Ліна на вухо чоловікові, розуміючи, що за ними заходять й інші.

— Бараки будували з розрахунку розмістити двадцять осіб у кожному. Ми житимемо тут із Менделями й Новаками.

Він указав на своїх компаньйонів, що стояли в оточенні своїх родин.

Відчуваючи незручність, Олена пошукала очима Петра. Побачила його в глибині кімнати. Він сидів на канапі. Вона відразу відвела погляд, та молодий чоловік підвівся й пішов до неї.

— Люба дружинонько, — сказав, схиляючись, щоб поцілувати її, — я радий, що ти нарешті приїхала.

Олена не стрималася, щоб не відхилитися, а Петро вдав, що не помітив.

— Ви з Віталієм напевне стомилися. Ходи, я покажу, де ви спатимете.

Біля дальньої стіни вишикувалися двоповерхові ліжка, лежаки яких були встелені матрацами з ялинових гілок, на яких поклали шерстяну білизну. До великого задоволення Олени то були односпальні ліжка.

— Мені потрібно освіжитися, — сказала дівчина. — Ми два дні їхали поїздом.

— Туалет як вийдеш — праворуч. А єдина раковина — та, що ти бачиш із того боку столу.

Чоловік запрацював ручкою помпи, і нарешті потекла тоненька цівка води. Він підставив металеву кружку, почекав, коли та наповниться, і простягнув малюкові, який стояв біля його ніг. Олена зрозуміла, що не варто жаліти себе, вона має лягти спати, не миючись. Завтра вона щось придумає, щоб трішки усамітнитися, а зараз люди довкруж не дозволяли помитися. Вона швидко порахувала присутніх і зауважила, що їх тут під одним дахом вісімнадцятеро.

Марко Мендель, здоровенний чоловік щонайменше шести футів зросту, дістав із шафи три величезних хлібини й гордо поклав на стіл.

— Ну, ось щось поїсти, перш ніж лягти спати, — вигукнув він. — На повний шлунок краще спатиметься.

Зголоднілі діти кинулися до столу. Віталій сів біля сестри й пригорнувся до неї. На його чолі з’явилася зморшка, було видно, що він не у захваті від цього місця.

— Їж, — сказала Олена. — Завтра в сонячному світлі Спіріт Лейк виявиться набагато привітнішим.

— А твоя скрипка, гадаєш, вусатий товстун віддасть її тобі?

Сестра усміхнулася до нього, не знаючи що відповісти. Зостатися без скрипки було для неї боляче, та вона подумає про це пізніше, коли трішки перепочине.

— На щастя, вони не відібрали фото тата й мами, — сказав хлопчик. — Так вони хоч будуть із нами.

Гризучи свій шматок, Олена думала, що цей табір далекий від тої обнадійливої картинки, яку намалював генеральний консул, що зустрічався з ними в монастирі. Чоловічок говорив про гарненькі будиночки серед квітучих садів, у яких буде приємно й гарно жити, в набагато кращих умовах, ніж ті, що були у їхньому мелясовому передмісті. У своєму районі, «з поганою репутацією», як відгукувався про нього консул, навіть живучи в злиднях, вона була вільна іти, куди заманеться, а тут, у гущавині величезного лісу, за багато миль від хоч якоїсь цивілізації, у неї було відчуття, що її зачинили в природній в’язниці.

Діставшись свого ліжка, дівчина розмірковувала про майбутнє. Віталієве ліжко було поруч, над Петровим, чиє голосне хропіння нагадувало їй, що вона заміжня. Заспокоювало тільки одне — він поставився до неї ввічливо. Та його поведінка в день шлюбу була, мабуть, наслідком довгих днів, проведених у карцері. Тут він видавався спокійнішим і більш розслабленим.

Разом із ялинковим запахом від гілок, що була за матрац, у її свідомість промайнув образ Александра Лявальєра. Жорстока війна відібрала у неї свободу, але не право мріяти.