Читати книгу - "Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті"

— погодилася Когтаке, роздивляючись фото.

Казу, яка стояла поряд, теж кивнула. Вона вже не була такою незворушно-врочистою, як тоді, коли здійснювала ритуал повернення в минуле. Її обличчя було лагідним і добрим.

— До речі, — сказала Когтаке, повертаючи їй телефон. Вона повернулась і з підозрою подивилася туди, де сиділа жінка в білій сукні. — Що це вона робить?

Але дивилася вона аж ніяк не на жінку-привида. На увазі мала Фуміко Кійокаву, яка сиділа на стільці навпроти жінки в білому. Навесні того року завдяки цьому кафе Фуміко повернулася в минуле. Зазвичай вона вдягалася як типова кар’єристка, але того дня, мабуть, мала вихідний. На ній був повсякденний одяг — чорна футболка з тричвертними рукавами й білі обтислі штани. На ногах — босоніжки з ремінцями.

Фуміко не виказувала ніякої зацікавленості листом Гіраї. Вона не відривала очей від обличчя жінки в білій сукні. Ніхто не знав, чого вона від неї хотіла. Казу теж не мала про це й гадки.

— Мені теж цікаво… — тільки й відповіла Казу.

З весни Фуміко час від часу навідувалася в кафе. І щоразу сідала навпроти жінки в білому.

Зненацька Фуміко поглянула на Казу.

— Ем, перепрошую… — почала вона.

— Так?

— Мене цікавить одна річ.

— Що саме?

— Усі ці мандрівки в часі… Чи можна також перенестися в майбутнє?

— У майбутнє?

— Так, у майбутнє.

Її запитання неабияк здивувало Когтаке.

— Це й мені цікаво.

— Ще б пак. Мандри в часі передбачають не лише повернення в минуле, але й можливість побувати в майбутньому… То можна чи ні? — вела далі Фуміко.

Когтаке закивала на знак підтримки.

— То можна чи ні? — не вгавала Фуміко. Її очі були сповнені надією та цікавістю.

— Так, звісно ж, ви можете перенестися в майбутнє, — незворушно відповіла Казу.

— Справді? — перепитала Фуміко.

У пориві емоцій вона мимоволі зачепила столик і перекинула чашку жінки-привида, від чого та смикнула бровою. Запанікувавши, Фуміко кинулася витирати розлиту каву серветкою. Вона не хотіла знову відчути на собі прокляття.

— Ого! — вигукнула Когтаке.

Казу стежила за реакцією обох жінок.

— Але ніхто цього не робить, — байдуже додала вона.

— Що? — запитала спантеличена Фуміко. — Чому, в біса, ніхто цього не робить?

Вона наблизилася до Казу, вимагаючи відповіді. Неможливо, щоб тільки її зацікавила ідея побувати в майбутньому. Когтаке, схоже, теж кортіло дізнатися відповідь на це запитання. Її очі розширилися, і вона не зводила їх з Казу. Та подивилася на Негаре й повернулася до Фуміко.

— Гаразд… Якщо вас цікавить подорож у майбутнє, то на скільки років уперед ви хочете потрапити?

Зважаючи на те, яким несподіваним було це запитання, Фуміко, схоже, уже давно все вирішила.

— Три роки! — без вагань відповіла вона, ніби тільки й чекала, коли її запитають. І ледь помітно зашарілася.

— Ви хочете побачитися зі своїм хлопцем? — безбарвним голосом запитала Казу.

— Ну… А що, як хочу? — Фуміко задерла підборіддя, мовби напоготові захищатися, а сама ще більше почервоніла.

Тут утрутився Негаре.

— Вам немає чого соромитися…

— А я й не соромлюся! — випалила Фуміко. Але Негаре зачепив її за живе, і вони з Когтаке, перезирнувшись, посміхнулися.

Казу було не до жартів. Вона дивилася на Фуміко зі своїм звичним байдужим виразом. Ту цей її вираз стривожив.

— То це неможливо? — ніяково запитала вона.

— Чому ж, можливо… Річ не в тому, — монотонно вела далі Казу.

— Але?

— Звідки ви можете знати, що за три роки він прийде до кафе?

Фуміко, схоже, не втямила, про що йшлося.

— Невже ви не розумієте? — допитувалася Казу.

— Ох…

Фуміко врешті збагнула. Навіть якщо вона перенесеться на три роки вперед, звідки їй знати, що Горо тоді буде в кафе?

— Ось у чому заковика.

— …

— Те, що в минулому, уже сталося. Ви можете визначити потрібний час і повернутися туди. Однак…

— Майбутнє геть невідоме! — Когтаке сплеснула в долоні, ніби вони грали у вікторину.

— Ви, певна річ, можете перенестися у вибраний день, але невідомо, чи буде там людина, з якою ви хочете зустрітися.

Судячи зі знудженого виразу обличчя Казу, її запитували про це вже чимало людей.

— Отож, сподіватися можна хіба що на диво, бо навіть якщо ви виберете час і ненадовго, доки не охолоне кава, перенесетеся в майбутнє, шанси зустріти людину, з якою хочете побачитися, геть мізерні, — додав Негаре, наче постійно таке пояснював. Договоривши, він подивився на Фуміко примруженими очима, ніби питав: «Розумієте, про що я?»

— То виходить, що така мандрівка — марнування часу? — похмуро пробурмотіла Фуміко.

— Саме так.

— Он воно що…

З огляду на те, яким поверховим був її прихований мотив, Фуміко мало б стати дуже соромно. Але, вражена продуманістю правил кафе, вона й не подумала розпитувати далі.

Фуміко нічого не сказала, але подумала: «Коли повертаєшся в минуле — не можеш змінити теперішнє. Мандрівка в майбутнє — марнування часу. Як зручно. Тепер розумію, чому в тій журнальній статті про кафе всю вигадку з мандрівками в часі назвали безглуздою».

Та їй не вдалося так легко відкараскатися. Негаре, ще більше примружившись, допитливо дивився на неї.

— Що ви хочете зробити? Пересвідчитися, що ви справді одружилися? — ущипнув він Фуміко.

— Аж ніяк!

— Ага… Так і знав.

— Ні… Я ж кажу, що все не так!.. Ух!

Що більше вона заперечувала, то глибшу яму собі викопувала.

Але, на щастя для Фуміко, вона не могла перенестися в майбутнє. Адже існувало ще одне осоружне правило: людина, яка вже здійснила мандрівку в часі на тому стільці, не могла зробити цього вдруге. Кожному діставався лише один шанс.

«Краще не казати про це Фуміко…» — подумала Казу, спостерігаючи за її безтурботною балаканиною. Але річ була зовсім не в тому, що вона переймалася реакцією Фуміко, просто та неодмінно зажадає якогось розумного пояснення. «А я не хочу щось їй пояснювати».

Дзень-дзелень.

— Вітаю! Ласкаво просимо!

Прийшов Фусагі. Він був одягнений у темно-синю футболку поло й бежеві штани, а на ногах мав в’єтнамки. На плечі в нього висіла сумка. Надворі стояв найспекотніший день року. У руках замість хустинки Фусагі тримав невеликого білого рушника, яким витирав піт.

— Фусагі! — вигукнув Негаре замість звичного «Вітаю! Ласкаво просимо!», яким зустрічали відвідувачів.

Спершу Фусагі здавався дещо спантеличеним, але врешті легенько кивнув і сів на своє звичне місце — за найближчий до входу столик. Когтаке, зчепивши руки за спиною, підійшла до нього.

— Привіт, любий! — сказала з посмішкою. Вона більше не називала його Фусагі.

— Перепрошую, ми знайомі?

— Я твоя дружина, любий.

— Дружина?.. Моя дружина?

— Так.

— Це якийсь розіграш… Так?

— Ні. Я справді твоя дружина!

Когтаке без вагань примостилася на