Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"

Бо ти вважаєш мене нездарою, тому й пішла шукати ліки моїй дружині. Думала, я настільки погано піклуюсь про неї, що за моєю спиною дала їй ту гидоту. Чи ти думала, я нічого не помічу? Я знаю все, що відбувається у цьому домі.

— Вона просила принести їй ті ліки. Я вже казала це вашій тітці й лікарю. Але хто знав, що станеться таке?

— Ти дійсно нічого не знаєш, але поводишся так, ніби дуже мудра. Та ти — всього-на-всього зіпсоване дівчисько, яке нашкодило моїй дружині, — різко закінчив він.

Відтак підвівся, узяв келих і поставив його на камінну поличку. Ноемі відчула, як у її серці спалахнуло два рівносильні вогники: лють і сором. Їй не сподобалося, як він говорив із нею від самого початку й до кінця. Але хіба не вчинила вона по-дурному? Хіба не заслужила на докір? Не знала, що казати у відповідь. Пригадала вираз Каталіниного обличчя, і на очі їй набігли сльози.

Певне, він помітив її сум’яття, або ж скінчив відчитувати її, бо голос його дещо пом’якшився:

— Ноемі, ти мало не зробила з мене вдівця. Впевнений, ти пробачиш мені, якщо я був дещо неприязний. А зараз мені треба поспати. Це був довгий день.

Він дійсно мав стомлений, виснажений вигляд. Його сині очі яскраво світилися нездоровим блиском, від чого Ноемі стало ще гірше.

— Я змушений попросити тебе залишити турботу про здоров’я Каталіни лікарю Каммінсу і більше не приносити в цей дім ніяких ліків. Ти мене почула?

— Так, — відказала вона.

— Ти зможеш виконати це просте прохання?

Ноемі зціпила кулаки.

— Так, — відповіла, почуваючись як дитина.

Він підступив до неї на крок, пильно вдивляючись в обличчя, немов намагаючись розгледіти обман, якого там не було. Вона сказала правду, та він однаково дивився на неї, розглядав обличчя і міцно стиснені губи — як той учений, що вивчає найменші деталі живого організму.

— Дякую, Ноемі. Є багато речей, яких тобі не збагнути, але дозволь тебе запевнити, що добробут Каталіни — найважливіше для нас усіх. Ти нашкодила їй, і цим зробила боляче мені.

Ноемі відвернулася. Думала, він піде, але Вірджил не поспішав. А тоді, по нескінченній миті, він відступив від неї й пішов геть із вітальні.

14

У якомусь сенсі, всі сни передбачають події, проте одні роблять це чіткіше за інші.

Ноемі обвела олівцем слово «сни». Вона завжди любила залишати нотатки на полях своїх книг, обожнювала перечитувати книги з антропології, занурюватися в розлогі абзаци й ліси зносок. Проте не тепер. Зараз не могла зосередитись. Поклала підборіддя на руку і погризла кінчик олівця.

Вона провела кілька годин в очікуванні, намагаючись чимось себе зайняти, відволіктися: читала книжки, вправлялася у фокусах із картами. Була вже майже п’ята.

Вранці хотіла поговорити з Каталіною, але Флоренс сказала, що вона відпочиває. Близько півдня спробувала ще раз, але вдруге дістала відмову. Флоренс дала їй чітко зрозуміти, що до вечора до хворої не можна.

Як би не хотілося, не слід набридати їй розпитуваннями і намагатися проникнути до кімнати. Не можна. Її просто випхають звідти, та й Вірджил, до всього, мав рацію: вона вчинила неправильно і тепер відчувала провину.

Їй так бракувало приймача у цьому домі. Їй потрібні були музика, розмова. Згадала вечірки з друзями, де можна було постояти біля фортепіано з коктейлем у руці, заняття в університеті й бурхливі дискусії у кафе в середмісті. Але тепер усе, що їй лишалося — тихий дім і повне серце хвилювання.

…а сни про привидів, не записані в цій книзі, розповідають людям про світ мертвих.

Дістала олівець з-між уст і відклала книжку. Читання про Азанде не допомагало, не відволікало. Пригадала обличчя кузини, скорчені кінцівки — весь той епізод, що стався учора.

Узяла кофту — одну з тих, що дав їй Френсіс — і вийшла надвір. Хотіла викурити сигарету, але ставши у тіні будинку, вирішила, що треба відійти далі. Занадто вже він тиснув, холодний, непривітний. Ноемі не хотілося ходити попід його вікнами, котрі їй нагадували допитливі очі, що незмигно стежили за нею. Рушила стежиною, що вела від дому до кладовища.

Два, три, чотири кроки, і ось вона вже біля залізної брами. Зайшла на цвинтар. Хоч минулого разу заблукала в тумані, сьогодні їй було байдуже, що станеться, якщо вона знову заблукає.

Насправді якась її частина хотіла заблукати.

Каталіна. Вона нашкодила їй і навіть не знала, як та зараз почувається. Флоренс нічого не говорила, побачитися з Вірджилом не виходило. Втім, бачити його не дуже й хотілося.

Він наганяв на неї жах.

«Ноемі, ти мало не зробила з мене вдівця».

Вона зробила це ненавмисне. Але яка різниця, навмисне це було, чи ні? Факти — ось що важливо. Так завжди казав їй батько, і тепер Ноемі стало удвічі соромніше. Її попросили виправити — не поглибити — проб­лему. Чи сердиться на неї Каталіна? Що Ноемі скаже їй, коли вони нарешті побачаться? «Вибач, люба кузино, я мало не вбила тебе, але тепер ти маєш кращий вигляд»?

Щільніше закутавшись у кофту, вона рушила поміж порослих мохом пам’ятників і диких квітів. Підійшла до мавзолею, вхід до якого прикрашала кам’яна статуя Аґнеси. Оглянула кам’яні обличчя і руки, побиті чорною цвіллю.

Пошукала табличку з іменем покійниці й таки знайшла. Під час минулого візиту не помітила підпису, хоча в тому не було її провини, адже табличку закривали високі бур’я­ни. Відгорнувши траву, Ноемі стерла землю з напису.

«Аґнеса Дойл. Мати. 1885». Оце й уся згадка, яку Говард Дойл лишив про свою першу дружину. Він казав, що не встиг до ладу познайомитися з Аґнесою, бо вона померла менш як за рік після їхнього весілля, але дивно було ставити на її честь статую й не написати про її життя бодай один-два рядки.

Ноемі спантеличило слово, написане під іменем жінки: Мати. Наскільки їй відомо, діти Говарда Дойла народилися вже в другому шлюбі. Для чого тоді було обирати слово «мати»? Та це Ноемі вже щось надумує. Либонь всередині мавзолею, де покоїться тіло померлої, є нормальна табличка з описом її життя. Та, попри все, ця деталь не давала їй спокою — неначе кривий шов або плямка на новій скатертині.

Сіла біля ніг статуї, висмикнула травинку, міркуючи, чи хтось колись приносив до тих мавзолею і могил квіти. Невже родичі усіх, похованих тут, поїхали звідси? Щоправда, більшість англійців, ймовірно, прибули сюди самі, тому в них і не залишилось нікого, хто міг би попіклуватися про них після смерті. Були там і могили місцевих робітників — безіменні, а без пам’ятника з іменем не знаєш, куди нести квіти.

«Якщо Каталіна помре, — подумала