Читати книгу - "Омріяний Рим"

називали munerator, або ж, щоб ви переконались, як майже не змінилося значення цього слова за тисячі років, керівник цих кровожерливих дійств був знаний також як editor[91].

Ігри відбувалися в три етапи. Першим був venatione, під час якого імітували полювання й забивали диких звірів. Подекуди в дійстві брав участь особисто імператор. Приміром, Коммод з’являвся на публіку в левовій шкурі. Обходячи арену з києм у руках, він забивав стриножених тварин з відважністю мільйонера на полюванні на циркового носорога десь на флоридському ранчо. 248 року місто Рим відзначало своє тисячоліття, і в день святкування до програми ігор включили тридцять двох слонів, десяток тигрів, понад півсотні левів і шість бегемотів. Ви можете зауважити, що з часом апетит до вбивства левів ущух, і не помилитеся, бо після левів узялися за бегемотів.

Наступним етапом були noxii — страти засуджених злочинців. Саме тут найяскравіше проявляється римське уявлення про розваги для всієї родини: крадієві або вбивці відпилювали ноги, обмащували обрубки медом і кидали бідолаху на поталу ведмедям.

Хоча цей вид розваг і цілком задовольняв смаки римлян, та результат страти не викликав жодних сумнівів, їй бракувало напруженості гладіаторських боїв — кульмінації ігор. На відміну від того, що показують нам у кіно, бої проводили, як правило, сам на сам. Позаяк утримання й тренування гладіаторів обходилися дорого, то, щоб спонукати їх лишатися живими якомога довше, їм давали значні матеріальні заохочення.

Проте небагато гладіаторів жили довго. Вони гинули за страшних обставин, з випущеними на пісок кишками й криками натовпу у вухах. Це одна з причин, чому багато хто з нас, сучасних людей, вважає, що римлян якось важко полюбити за таку жорстокість, тому віддає перевагу грекам. Утім, навіть самі греки приїздили подивитися ігри, а в Ефесі археологи знайшли не лише череп retiarius (гладіатора, озброєного сіткою), а й тризуб, який пробив у його голові три дірки.

Звісно, багато хто виступав проти ігор. Одначе протестували вони з усією марнотою сучасних естетів, що вернуть ніс від усілякого голлівудського шлаку. Маси обожнювали це дійство, воно їх ощасливлювало, тому й проводилося скрізь. Кожен імператор прагнув підняти ставки, знайти щось, що полоскотало б нерви юрбі. Так, 107 року н. е. Траян провів ігри, під час яких відбулося 5000 боїв. Певно, дивитися їх усі було так само тягуче одноманітно, як спостерігати за кимось із пасажирів літака, хто грає в «GameBoy».

Доміціан проводив бої між гладіаторами та жінками, а Коммод подумав, що було б кумедно поставити жінок проти карликів і подивитися, хто кого вб’є першим. Амфітеатр у Лондоні знайшли аж 1996 року під Ґілдголом — будівлею, у якій приймають голів держав. Амфітеатр вправно реставрували, відновивши навіть дерев’яні жолоби, якими з арени зливали кров та екскременти.

Приблизно тоді ж і знайшли рештки двадцятиоднорічного гладіатора, чию професію визначили за речами в могилі, зокрема за статуеткою Меркурія: коли раби виходили на арену забрати тіла переможених, то були переодягнені в Меркурія Психопомпа — провідника мертвих. Однак найцікавішим у цій знахідці було те, що той гладіатор насправді виявився гладіаторкою.

Я стояв серед цієї арени, наді мною шуміли вулиці Сіті, на яких вирувало сучасне життя великого європейського міста, яке багато чого успадкувало від римлян, і мене не полишало відчуття, що римська культура чужа й незбагненна.

Сучасна Європа ще не втратила цікавості до розправи над невинними тваринами. Так, іспанська корида є прямою наступницею римських традицій, у ній так само безглуздо називають відвагою неприкриту жорстокість, та й відбувається вона в місці, ідентичному до римських амфітеатрів. А стосовно публічних страт, то ще не так давно вони були однією з тих розваг, які вабили люд у Британії.

А от чого нам дійсно вже ніколи не збагнути, це чому римлянам аж так подобалося споглядати розправу над невинними, розважатись убивствами людей. За приблизними оцінками, у самому тільки Колізеї загинуло 200 000 людей. Невже це суспільство було аж таке хворе?

Безперечно, гладіаторські бої посідали чільне місце в етичній системі римлян. У тому світі вірили передовсім у переможців і переможених, у смерть і славу. Якщо не наражатимешся на смертельний ризик, то не здобудеш слави, а без переможених не буває переможців. Щоразу, як на очах у римської публіки гинув гладіатор, перед ними в щонайжорстокіший і щонайефектніший спосіб розігрувалася сцена перемоги й поразки.

Своєю чергою, це мало б для натовпу кілька психологічних наслідків. По-перше, що найочевидніше, геройський статус гладіатора підкріпляли ризики, на які він наражався. Римські жінки так розпалювалися його проявом мужності перед обличчям смерті, що починали дуже кепсько поводитися, через що старий чортяка Август заборонив їм сідати ближче, ніж за шість рядів від перших місць.

Ювенал пише про Еппію — дружину сенатора, яку аж так зачарував один гладіатор, що вона, забувши про своїх дітей, батьківщину, сестру й чоловіка, утекла з ним до Єгипту. Поет каже, що, попри численні фізичні каліцтва об’єкта її пристрасті, включно зі шрамом від шолома навколо обличчя й чиряком на носі, Еппія була готова ризикнути всім і вирушити за ним. Автор прикро констатує: «Жінкам до вподоби чоловік із мечем». А от дружині Марка Аврелія подобалося розважатись із гладіатором на ім’я Марціан, що частково пояснює стоїчну покірність славетних імператорових «Роздумів».

На стіні школи гладіаторів у Помпеях написано, що Келад був suspirium et decus puellarum — парубком, за яким зітхали жінки. Іншими словами, гладіатори були тогочасними секс-символами, тож у цьому сенсі Голлівуд показує нам усе цілком достовірно.

Однак ігри мали також ще одну значно важливішу психологічну функцію. Постійно під’юджуючи пристрасті людей, вони давали їм відчуття єдності та згуртованості. А повторюючи щось одне в той самий спосіб і на території всієї імперії, ігри стали рушійною силою культурної інтеграції, суттєво потужнішою за будь-що з того, що маємо в сучасній Європі.

А ось і ви, Лукко, разом зі своїм друзякою Уїлло, двоє галлів на різних стадіях процесу романізації, сидите в одному з двадцяти чотирьох рядів німського амфітеатру, спостерігаючи величне й водночас жахливе дійство.

Спершу по арені проносять статую імператора, воліючи підкреслити ідею того, що це священне римське дійство присвячене культу Риму та його живого бога. Відтак починається бійня: убивства звірів, страти й насамкінець — гладіаторські бої.

Хто ж вони, ті гладіатори? Це були військовополонені, варвари, раби. Словом, переможені. Хай жіноцтво й вважало їх за сексуальних, навіть у дещо збоченому розумінні, та вони однаково лишалися переможеними й гинули за бажанням римлян. У цьому сенсі амфітеатри Римської імперії відіграють неабияку