Читати книгу - "Любовні елегії. Мистецтво кохання"

грузьких мокляках — очеретина суха.

Бог же: «Це я, — мовив їй, — опікун твій вірний. Не бійся!

   Станеш, критянко, мені, Вакхові, ти за жону!

Дар мій весільний — небо — візьми: кораблів заблукалих

   Будеш сузір’ям новим, ночі оздоба, вести».

Мовивши те, зістрибнув, щоб вона не лякалася тигрів,

[560]   З повоза (слід од стопи, божеський слід — на піску).

Діву обнявши, помчав (чи могла опиратись?) на небо:

   Що лиш на думку спливе — легко богам осягти.

Ті — Гіменея{175}, а ті — вславляють Евгія-Вакха;

   Бога — і діву земну ложе з’єднало святе.

Тож, коли Вакха дари на столі будуть перед тобою,

   А коли трапиться ще й гарна сусідка тобі —

Спершу до святощів ночі звернись, до Ніктелія{176}-батька,

   Щоб од вина не було шкоди твоїй голові.

Далі — їй не одне, хай лиш натяком, можна сказати:

[570]   Знатиме добре, на що їй натякатимеш ти.

Потім черкни щось вином, хай стіл лестить замість тебе,

   Хай вона знає, над ким влада її відтепер.

В очі — очима дивись, хай жагу твою бачить, бо часто,

   Хоч і німують уста, мову обличчя веде.

Келих, з якого вона надпила, поспіши перейняти —

   Й де ще тепло її губ, там його й ти пригуби;

Візьме шматочок якийсь — туди ж сягнувши рукою,

   Пальцями пальців її мов ненароком торкнись.

Ще ж роби так, щоб тебе — й чоловік її уподобав:

[580]   Дружба ця їй і тобі стане в пригоді не раз.

Випаде жереб на учті тобі — йому поступися,

   Він хай бере твій вінець, він хай керує питтям.

Чи дорівняє тобі, а чи ні — йому віддай першість,

   Що б не казав він, а ти — тут же підтакуй йому.

Певний це, втоптаний шлях — уміло друга вдавати,

   Втоптаний, певний, але — ковзко й на ньому бува.

Так управитель не раз перевищує міру належну:

   Більше на себе бере, ніж доручали йому.

Ну, а тепер — щодо міри в питті, вона ж — очевидна:

[590]   Хай не підводять тебе ні голова, ні нога.

Надто сварóк уникай, а до них — вино спонукає,

   Руки, до бійки швидкі, стримуй, попивши вина.

Впав колись Еврітіон{177}, бо не випив, а перепився.

   В колі гостей, за вином, дотеп доречний, не гнів.

Як голосистий — співай; гнучкий — берися до танцю, —

   Чим обдарований ти — інших тим даром втішай.

Справжнє сп’яніння — біда, удаване — навіть корисне:

   Хай заплітається твій, хоч і не п’яний, язик:

Дещо зухваліше ти чи зробив, чи сказав — не журися:

[600]   Всяк оправдає тебе: вже напідпитку, мовляв.

«Щасна будь, пані моя, і ти, хто кохається з нею», —

   Зич їм; «А хай тобі грець!», — подумки вже додавай.

Потім, як гості почнуть галасливо вставати з-за столу,

   Саме при тій метушні гарну нагоду лови:

В гурт увіпхнись, але так, щоб іти побіч любки своєї, —

   Пальцями стану торкнись, ногу — ногою відчуй.

Тут і зізнатись пора. Сміліш! Не мнись по-селюцьки:

   Доля й Венера стоять лиш за хоробрих людей.

Як говорити і що — не мені вже тебе поучати:

[610]   Лиш забажати зумій — мова сама попливе.

Вміло коханця вдавай: мовляв, чую рану у серці,

   Ось коли в дію пускай хист і мистецтво своє!

Втім, невеликий то труд: усяка, хай препогана,

   Вірить у себе, в свою всепереможну красу.

Та не один, вдаючи, навсправжки таки закохався,

   Ким прикидався, тим став — так і скінчилася гра.

Й ви не цурайтеся, кралечки, тих, хто вдавано любить:

   Нині нещира любов — щирою завтра стає!

Потай, лестивим слівцем, підточуй серце, юначе:

[620]   Так підмиває-гризе берег текуча вода.

Личко, волосся хвали, подивляй, які ніжні у неї

   Пальчики, ніжки які і, мов у лялі, стопа.

Тут і цнотлива, повір, хвальбу ту почувши, розтане:

   Жінці понад усе — то її врода, краса.

Сором ще й досі хіба не пече і Юнону, й Палладу,

   Що у фрігійських лісах віддано першість не їм?

Хвалиш — то пір’ям своїм розцвітає птиця Юнони,

   Подумки хвалиш її — не розпускатиме барв.

Любить же навіть рисак біговий, коли часом по шиї

[630]   Злегка поплещеш або — гриву розчешеш йому.

На обіцянки, гляди, не скупись: чудова принада!

   Ну і богів, будь-яких, сміло за свідків бери!

Клятву коханець зламав — то хіба посміється Юпітер:

   Хай із присяг тих, мовляв, гру собі роблять вітри!

Сам він Юноні, було, присягався водами Стікса,

   Тож і підморгує тим, хто з нього приклад бере.

Вигода є від богів, а є вигода — віра хай буде, —

   Щедро ж на вівтарі вина зливаймо й кадім!

Не в безтурботті вони, немов уві сні, пробувають, —

[640]   Жийте праведно й ви: над усіма — божество.

Ввірене вам — поверніть, пам’ятайте про договори,

   Серця — обман, а руки — хай не осквернює кров.

Нум до забави, до гри! Прикидайтеся: кари не буде!

   Вірність ганебніша тут (і лише тут!), ніж обман.

Зваблюйте звабниць: це загалом — нечисте поріддя,

   В сіті, вготовлені нам, хай потрапляють самі!

Кажуть, в Єгипті колись дощів живодайних забракло —

   Поспіль дев’ять років сонце палило поля.

До Бусіріда{178} Трасій прийшов: «Юпітера, — мовив, —

[650]   Може вблагати лише мужа захожого кров».

«Що ж, — на те Бусірід, — будеш першим даром для нього,

   Спраглій землі єгиптян воду, захожий, даси!»

Так і Перілла спалив Фаларід у жорстокім бикові:

   Врешті, печенею став сам же злощасний творець.

Та й по заслузі обом! Винахіднику смертної муки

   Звідати винахід свій — це